— До речі, — конспіративним тоном мовив він. — Я знаю, що ти почистила історію для малого. Розкажеш мені все, як було, коли побачимось.
Вона закотила очі.
— Гаразд.
— Послухай, Оллі, не задирай носа, але… ти молодець. Справді. Ти врятувала Денні життя. Дякую тобі.
Вона так здивувалась, що відповіла лише за мить.
— Гадаю, ми квити. Без твоїх псів і Печери Бетмена в нас би нічого не вийшло. Тому… це тобі дякую.
— Ти ж могла зібратись і поїхати, щойно побачила вперше сюжет у випуску новин. Ти знала, що вони вважають тебе мертвою, але залишилась і надалі фактично жити чужим для себе життям, хоча, я певен, що нічого більше так не прагнула, як здихатись нас обох. А це вже серйозно. Я винен тобі.
— Ммм, — мовила вона, ухиляючись. Сьогодні немає потреби йому все розповідати.
— Поки не поклала слухавку, дай я з ним поговорю, — прошепотів Деніел.
— Деніел хоче поговорити.
— Дай йому слухавку.
Вона передала телефон.
— Кев…
— Не побивайся, Деніеле, — почула вона Кевінові слова. Цікаво, чи Деніел так само добре чув їхню розмову?
— Еге, — пригнічено відповів Деніел. — Тільки я винен у тому, що Арні сьогодні вбили, а щодо собак — і поготів. Чому мені перейматись?
— Послухай, що зроблено — те зроблено…
— Чудно, Алекс теж так сказала.
— Отруйниця добре кумекає. Це новий для тебе світ, малий. У ньому більше вбитих. Отже, я не кажу, що такі речі тебе не стосуватимуться більше. Тільки не дозволяй усьому цьому затуманити твоє бачення.
Кевін раптом заговорив тихішим тоном, і Алекс зраділа, що, мабуть, Деніел не міг розчути частину їхньої розмови, під час якої вони понизили голоси. Але їй кортіло знати, що Кевін хоче, аби вона не розчула.
— Гадаю, що так, — відповів Деніел. Пауза. — Можливо, і ні… Зроблю. Так. Добре. Що робитимеш із собаками? Ми мусили залишити Хана там.
— Еге, — голос Кевіна знову залунав гучно, як завжди. — Я люблю того велетня, але він має розміри, негодящі для перевезення, га? Неподалік є розплідник собак, у якому колись працював Арні. Він радше мій конкурент, а не друг, але він знається на тому, скільки коштують мої собаки. Арні з ним домовився, що якщо ми коли-небудь забажаємо вийти зі справи, він викупить у нас усю зграю. Арні ніби дав зрозуміти, що вони можуть прийняти таке рішення несподівано, без попередження і посеред ночі. Я зателефоную йому, і він зустрінеться зі Службою контролю тварин, перш ніж вони утнуть якусь дурницю.
— А копи не запідозрять…
— Я навчу його. Він скаже, що Арні зателефонував, почувши постріли, абощо. Не турбуйся, із собаками все буде добре.
Деніел полегшено зітхнув.
— Я страшенно сердитий, що він отримає Хана отак безкоштовно. Він роками намагався його придбати.
— Мені прикро…
— Серйозно, малий, не переймайся. Ти не виживеш, якщо будеш прив’язуватись. Я знаю, як почати. А тепер шануйся і роби все, що скаже Олеандр, гаразд?
— Стривай, Кев. Мені дещо спало на думку. Я хотів поговорити з тобою саме про це.
— Тобі спала думка?
Алекс відчувала скептицизм за три кілометри.
— Так, власне. Я згадав про будиночок Маккінлі біля озера.
Кевін на мить замовк.
— Зараз не на часі подорожі за спогадами, малий.
— Власне, я на дві хвилини старший за тебе, малий, і про це, я певен, ти не забув. І я не збираюсь поринати у спогади. Я про те, що Маккінлі користувались своїм будиночком узимку. І, певно, твої друзі з ЦРУ не знають стільки подробиць про наше дитинство. І я знаю, де Маккінлі завжди ховали ключі.
— А непогано, Денні.
— Дякую.
— Як далеко це? Вісімнадцять годин від ранчо? Дві ночі в дорозі. Завдяки цьому ти вже ближче до мого рівня. Хіба у Маккінлі не стояв там позашляховик?
— Ми не можемо вкрасти їхнє авто, Кевіне.
У темряві, хай і за тисячі кілометрів, Алекс почувалася так, ніби перестріла важкий погляд Кевіна. І, можливо, закочені очі — принаймні в нього.
— Поговоримо про те, де добути машину, згодом. Перекажи Олеандр, щоб наступного разу краще дбала про обличчя. Нам воно ще стане в пригоді.
— Звісно, бо я впевнений, що вона отримує таку насолоду, коли її гамселять до крові, тож їй важко буде від цього відмовитись.
— Так, так. Телефонуй, якщо буде якась морока. Я зв’яжуся, коли знатиму більше про наших друзів із Вашингтона.
Кевін відключився. Деніел хвилину не зводив очей з телефону, перш ніж заховати. Вдихнувши, він повільно випустив його з рук.
— Як ти тримаєшся? — спитала вона.
— Усе здається нереальним.
— Дай-но, я подивлюся на твою руку.
Він простягнув їй ліву руку, а вона взяла її своєю правицею. Він був теплішим за неї на дотик. Вона помацала зап’ясток — пульс наче рівний. Подряпини та садна на його руці глибокі; але вже припинили кровоточити самі собою. Вона поглянула на нього, а потім знову на дорогу. Надто темно, щоб вона могла оцінити колір його обличчя більш-менш певно.