— Я вже повертаюсь, — відповідав він. — Я гляну, чи вона прокинулась… Ні, не будитиму, якщо досі спить.
Алекс скочила на ноги, струшуючи сухотрав’я зі спини й потягуючись. Цей порух привернув Деніелову увагу, і знудьгований вираз його обличчя змінився повільною широкою усмішкою. Попри те, що трохи сердилась, вона не втрималась, щоб не всміхнутись у відповідь.
— Ось вона, ще трішки потерпи, любий брате.
Він не віддав слухавку, а натомість, затягуючи час, пригорнув її до себе. Опустивши голову йому на груди і вдихаючи його пахощі, вона всміхнулась. Але коли нарешті відхилилась, вона хитала головою, здійнявши брови від подиву.
— Даруй, — мовив він. — Я не подумав.
Вона розчаровано видихнула, а потім простягнула руку за телефоном. Він, покірно всміхаючись, віддав їй телефон, а другою рукою неміцно притискаючи її до себе.
— Не зважайте на мене, я лише намагаюсь зберегти нам життя, — пробурмотіла вона, а потім заговорила у слухавку: — Привіт.
— Доброго ранку. Бачу, йолоп-братик нічого не навчився зі своїх помилок.
— А що трапилось?
— Небагато. Море телефонних дзвінків, але ніхто наразі ще не засвітився.
— А чому тоді телефонують?
— Бо ви з Деніелом, здається, маєте невичерпну здатність усе псувати. У мене вже через це нерви ні к бісу.
— Ну, то були лише милі теревені…
— Не сердься, Олеандре, ти ж знаєш, що я маю на увазі Деніела. Якби ж ти тільки могла якось його пришворити.
— Він новенький. Він навчиться.
— Перш ніж уб’є себе?
— Ти ж у курсі, що я тебе чую? — спитав Деніел.
— Підслуховувачі нікому не до вподоби, — заговорив Кевін голосно. — Дай дівчині трохи свободи.
— На, поговори з ним сам. Я позбираю речі, щоб ми готові були їхати, коли сяде сонце.
Знову віддавши телефон Деніелові, вона вивільнилась із обіймів. Він недовго балакав із братом. Вони тільки обмінялись кількома образами, поки вона йшла до джипа, перевіряючи, чи немає поряд небезпеки. У вантажному відділенні панував цілковитий безлад. Утім, у неї зараз було море часу й жодної іншої корисної роботи. Вийнявши ППК з-за пояса, поклала його назад у сумочку на блискавці, що лежала в рюкзаку. Згорнувши в рулон спальні мішки й поклавши їх, щоб не заважали на пасажирському сидінні, вона взялася вишукувати всі кулі, що порозсипались.
Вона відчула, як Деніел заліз в авто за її спиною. Він почав прочісувати багажник, шукаючи речі, що повипадали.
— Пробач мені, — мовив він, не здіймаючи на неї очей і не дивлячись в її бік. — Просто ти спала, а Ейнштейн не вгамовувався, а ми тут наче зовсім самі. Здалося, що це цілком нормально. Мабуть, ця думка мала стати мені першою підказкою, що я скоюю злочин.
Вона теж не зводила очей з роботи.
— Уяви, що це ти прокинувся тут сам-один.
— Мені б мало спасти це на думку.
— Пригадую, як нещодавно хтось обіцяв, що спитає в мене дозволу, перш ніж вдихне.
Він зітхнув.
— Кевін має рацію, адже так? У цьому я нездара.
Вона почала розкладати різні магазини в пакунок на блискавці, потім кладучи кожен в окрему зовнішню кишеню у спортивній сумці.
— Я бачу, що ти робиш, — відповіла вона. — Робиш так, що мені доведеться або погодитись із Кевіном, або пробачити тобі.
— І що спрацювало?
— Від тебе залежить. Хтось тебе бачив?
— Ні. Ми не бачили ознак життя, окрім кількох пташок і білок. Ти ж знаєш, як собаки полюбляють ганятися за білками? А Ейнштейн їх ловить.
— Можливо, знадобилось би, якби ми збирались прожити поза цим джипом довше. Я поганенький мисливець.
— Ще одна ніч, адже так. Ми виживемо.
— Я щиро сподіваюсь.
— Еее… не викидати це? — спитав спантеличено Деніел. — Це… волоський горіх?
Алекс поглянула, щоб збагнути, про який пакунок він каже.
— Кісточки з персиків, — мовила вона.
— У сміття?
Вихопивши в нього з рук пакунок, вона запхала його в сумку, яку саме зараз складала.
— Не у сміття, — мовила вона. — Я добуваю з них ціанід натрію, який у природному вигляді є всередині в ядерцях кісточки. У кожнім небагато, тож мені доводиться назбирувати сотні кісточок, щоб добути стільки, скільки мені треба, — вона зітхнула. — Знаєш, колись я любила персики. А зараз терпіти їх не можу.
Вона підвела очі й побачила, як Деніел остовпів просто на місці, широко розплющивши очі.
— Ціанід? — голос у нього був приголомшений.
— Одна з моїх безпекових систем. Коли він реагує з правильно обраною рідкою кислотою, утворюється синильна кислота. Це безколірний газ. Я роблю ампули з нею, однієї вистачає, аби заповнити кімнату завбільшки десять на десять. Нескладна сполука. Передові матеріали мені більше недоступні. Наразі це здебільшого хімія у власній ванній.