— Ні, мабуть, не захочуть.
— А я впевнена, що коли б вони знали цю історію до кінця, вони б наполягали, щоб ти позичив їхнє авто.
— Позичити означає, що ми повернемо машину.
— А ми й повернемо. Хіба що помремо. Чи ти гадаєш, що щось, крім смерті, завадить Кевінові забрати його улюблений засіб пересування? — раптом Деніел посерйознішав. Схрестивши руки на грудях, він повернувся обличчям до авто, а не до неї. — І не жартуй про таке.
Алекс трохи спантеличила його несподівана зміна гумору.
— А я й не жартую, власне, — пояснила вона. — Я намагалася зробити так, аби ти не переймався щодо авто. Ми повернемо машину, якщо зможемо, обіцяю.
— Просто… про смерть не кажи. Мені не подобаються ці балачки. Тому… обережно.
— О, даруй. Просто, розумієш… хоч смійся, хоч плач, а це єдиний вибір. Тому я обираю сміятись, поки можу.
Він глянув на неї кутиком ока й ще якусь мить стояв у напруженій позі. А потім раптом обм’як, звільнивши руку, щоб доторкнутись до її щоки.
— Може, ми не робитимемо того, що хоче Кевін? Може, ми просто залишимось тут?
Вона поклала свою руку на нього.
— Ми б залишились, якби могли. Вони все одно нас знайдуть із часом.
Він кивнув, майже сам до себе.
— Добре. Почнемо завантажувати речі?
— Звісно, тільки дай я спершу Кевінові зателефоную.
Деніел почав переносити речі з джипа в «Тойоту», а Алекс тим часом захопливо розповідала Кевінові про авто. Кевін не більше захопився, ніж Деніел, але одразу збагнув, про що йдеться.
— Чудово, мала. А тепер не баріться. Годинник цокає.
— Ми не хочемо діставатись до Атланти до дев’ятої, отже, нам не потрібно виїжджати раніше другої ночі?
— Добре. Я чекатиму на вас близько п’ятої вечора.
— Секунди рахую вже, — мовила вона захоплено-насмішкувато. Авто — чи пообіддя з Деніелом — подарували їй веселий настрій.
— Я тішусь, що ти кермуватимеш цілу ніч, — мовив Кевін. — Мабуть, ти мені більше до вподоби, коли не виспишся.
А потім він знову обірвав їхню розмову, поклавши слухавку.
— Певно, треба розбудити Ейнштейна, — міркувала вона. — Перев’язати Лолу. Зібрати харчів. А потім нам треба змусити себе поспати. Ми знову змінюємо свій режим сну.
— Певно, мені не можна вигуляти собаку, — мовив Деніел.
— Пробач, найбільш розшукувана особа в Америці. Моє личко зараз краще за твоє, хоч із бородою, хоч без.
— Темно надворі, ти впевнена, що тобі безпечно йти самій?
— Я буду не сама. Зі мною надрозумний собака-охоронець і СІГ Сауер Р220.
Він ледве втримався, щоб не всміхнутись.
— Щасти тобі з голодними алігаторами.
Вона насупилась, але виду не показала. Алігатори. Їй таке й на думку не спало. То вона до води не підходитиме. І, на щастя, Кевін натренував Ейнштейна не лише проти нападників-людей.
Прогулянка була нетривалою, саме щоб Ейнштейн трохи розім’яв ноги. А їй з голови не йшли гігантські рептилії. Дорога була темна, але вона не хотіла вмикати ліхтарик. Їй не траплялись ані вогні авто, ані вікна, що світились, вона нічого не чула, окрім шуму болота. Досі стояла спека, тож зі скронь у неї досі стікав піт, але вона тішилась, що надягла куртку — комарі, безперечно, часу не гаяли.
Коли вона повернулась, «Тойота» стояла під хатою, а джип непомітно стояв у гаражі. Деніел подбав про все, окрім перев’язки Лолі. Алекс перев’язала, намагаючись зробити це професійно. На щастя, пансіонат для собак передбачає, що її огляне ветеринар.
Вона невесело почухала її за вушком. Для Лоли буде краще там, де люди про неї подбають, але Алекс все одно сумуватиме за нею. Цікаво, що станеться з Лолою, якщо вони не зможуть забрати її? Лола — прекрасна. Хтось її забере. Вона уявила, як забирає Лолу додому в якомусь безпечному, малоймовірному майбутньому. Якби ж тільки…
Алекс виставила будильник на 1:45 ночі, але Деніел, цілком очевидно, не збирався поринати в сон.
— Десь о восьмій вечора ми про це шкодуватимемо, — застерегла вона його, поки його губи опускались по її грудині.
— Я ніколи про це не шкодуватиму, — переконував він.
Мабуть, він має рацію. Зважаючи на стислі часові рамки, у яких їм доводиться працювати; вона не могла змарнувати навіть секунди з ним. Щастя з дедлайном, просто як вона вважала раніше. Тільки зараз щастя було набагато більшим. А дедлайн — жорстокішим.
Розділ 23
Алекс таки змогла трішки поспати, можливо, з півгодинки, коли задзеленчав будильник. Саме вдосталь, щоб вона ледве волочила ноги, коли вони виїжджали. Деніел почувався жвавіше, тому першим сів за кермо, а вона опустила пасажирське сидіння, наскільки було можна. Сидіння в цьому авто зручніші, підвіска м’якша, тому й дрімати легше. І собаки ззаду ніби теж тішились, немов також оцінили переваги нового засобу пересування.