— Але… ти ж зустрічалася з людьми поза роботою. У тебе ж були відпустки, хіба ні?
Вона всміхнулась.
— Нечасто. І мені важко було розмовляти з людьми поза лабораторією. Усе було цілком таємним. Моє існування було цілком таємним. Я не могла бути собою чи розмовляти про щось зі свого життя зі сторонніми особами. А бути вигаданою особою було важко. Я віддавала перевагу усамітненню. Ніяковіла, коли треба було зіграти роль. Іронія, га? А тепер у мене щодва тижні нове ім’я.
Він поклав руку їй на коліно.
— Вибач. Здається жахіттям.
— Так. Часто так і було. Тому я така відстала, коли йдеться про міжособистісні стосунки. Але позитивний бік у тому, що я мала справу з моноклоновими антитілами — річ із царини наукової фантастики, у яку ніхто не вірить. І в мене фактично не було обмежень під час дослідження. У лабораторії в мене було все, що заманеться. І бюджет надзвичайний. Через мене утворився більший шмат національного боргу, ніж ти можеш уявити.
Він розсміявся.
— То твоя колишня була розумнішою за тебе? — спитала вона.
Хвилину він вагався.
— Тобі неприємно про неї говорити?
— А чому б це? Ти ж не ревнуватимеш через почуття, які я довічно носитиму в серці, до Роджера Марковіца?
— Слушно. Лайні була по-своєму дуже розумною. Не начитано розумною, але меткою, гострою на розум. Коли ми познайомились, вона була така… жива. Вона не скидалась на решту дівчат, з якими я зустрічався, товариських дівчат, які тішились із моєї товариськості. Лайні завжди прагнула більшого в усьому в житті. Вона була трохи… суперечливою. Спочатку я гадав, що в неї просто дуже непохитні погляди, які вона не боїться захищати в суперечці. Я любив у ній цю рису. Але з часом… ну, вона насправді не мала переконань, а радше полюбляла драматичність. Вона не погодилась би, якщо їй сказати, що сонце сходить на сході. Принаймні було захопливо.
— О, то ти адреалінозалежний. Отже, тепер усе набуває сенсу.
— Що набуває сенсу?
— Те, що я тебе приваблюю.
Він витріщився на неї, блимаючи, як сова, як зазвичай, коли був вкрай здивований.
— Визнай, — дражнила вона. — Ти ж тут лише через захват від близької смерті.
— Гм. Мені це не спадало на гадку.
— Можливо, нам доведеться забути про цей екіпаж у Вашингтоні. Якщо я знищу мисливців на мене й життя стане безпечним і нудним, ти накиваєш п’ятами, хіба ні? — і вона театрально зітхнула.
Вона не могла збагнути, він серйозно чи підіграє їй, відповідаючи:
— Мені з самого початку цей план був не до вподоби. Можливо, справді розумніше втекти.
— З іншого боку, якщо я у Вашингтоні не впораюсь із завданням, стане ще небезпечніше. Тобі сподобається.
Він безбарвно глянув на неї.
— Чи це занадто? — спитала Алекс.
— Якось занадто близько до дому.
— Перепрошую?
Він зітхнув.
— Боюся, твоя теорія хибна. Бач, я вже давно свою любов до драми облишив у минулому. Звісно, це захопливо, утім, як і потонути у сипучих пісках, мабуть. Захопливо не те саме, що приємно.
— Але ж ти не пішов геть.
Відповідаючи, Деніел дивився на свою руку, що напружено обіймала її за стегна:
— Ні, я гадав… звісно, я здаватимусь першокласним йолопом. Я гадав, що зможу її виправити. Вона чимало пережила в минулому, тож я дозволив, щоб пережите було для неї виправданням, коли вона мене кривдила. Я ніколи її не звинувачував, а завжди звинувачував її попереднє життя. Кліфф — задля нього вона мене покинула. Чудове ім’я для того, заради кого тебе кинули, га? — Скеля. — Він не був першим її романом. Згодом я й про решту дізнався.
Раптом він зиркнув на неї.
— Чи це теж у справі було?
— Не було.
Він втупив очі у вітрове скло.
— Я розумів, що маю здатись, знав, що те, за що я тримаюсь, — омана. Лайні, яку я кохав, була лише вигадкою в моїй голові. Але я був упертюхом. Як дурень. Часом ти не відпускаєш помилку лише тому, що аби її скоїти, ти витратив багато часу.
— Здається жалюгідним.
Він зиркнув на неї і мляво всміхнувсь.
— Так, жалюгідно. Але найважче було визнати, що ніщо з цього ніколи не було правдою. Принизливо, знаєш, коли з тебе роблять дурня. Тож моя гордість була вражена сильніше за будь-що інше.
— Прикро.
— І мені теж прикро. У мене не такі веселі історії, як у тебе. Про іншого бойфренда розкажи.
— Спочатку маю до тебе одне запитання.
Він трішки напружився.
— Питай.
— Про що ти розповів тій шльондрі, Кейт?
— Га? — він спантеличено звів брови докупи.
— Яка мала поставити на тебе пристрій для стеження. Кевін сказав, буцімто ти сказав їй, що ще в процесі розлучення. Але ще він казав, що розмова ця відбувалась за два роки після розлучення. Ти не був проти розлучення, вас розлучили за кілька місяців. То чому ти таке сказав?