— Приємно пахне, — сказав Кевін, вийшовши з-за рогу.
— Можеш моє доїсти, — мовила Вал, не дивлячись на нього. — Я вже наїлась. — На пробу, вона почухала собаці за вушком.
Кевін зручно похилився на кухонний острівець, почуваючись цілком як удома й доїдаючи вечерю Вал.
— Ви ладите?
— Ти мав рацію, — відповіла Вал.
Кевін переможно усміхнувся.
— Я ж казав, що тобі з нею сумувати не доведеться.
Вал, випроставшись, усміхнулась у відповідь.
— Усі, хто приковував тебе до підлоги, обов’язково знайдуть зі мною спільну мову.
Кевінова усмішка зникла.
— Ми квити.
Випнувши уперед підборіддя, Вал засміялась, і її шия навіть більше скидалась на лебедину, ніж раніше.
Повернувшись до мийки, Деніел почав шукати мило. Алекс машинально долучилась до нього, втішена навіть першими нотами їхньої звичної буденності. І знову вона опинилась у чужому місці, не у своїй лізі, невпевнена, у небезпеці, але завдяки тому, що Деніел поруч, вона здатна упоратись. Він — немов протигаз — наріжний камінь утікачки. Вона подумки усміхнулась, розмірковуючи, що світ не зумів би оцінити цього її порівняння. Що ж, вона не з романтиків.
— О, не переймайся тим, любчику, — мовила Вал до Деніела. — Прибиральник приходить щоранку.
Алекс кинула на Кевіна важкий погляд, але його перестріла Вал.
— Я залишу на столі записку, і він не заходитиме у спальні, — запевнила Вал. — Я знаю, що у вас усе по-шпіонському. Не турбуйся, через мене вас не викриють.
— Мені не важко, — відповів Деніел. — Миття посуду мене розслабляє.
— Та що ж у тебе за брат? — спитала Вал у Кевіна. — Можна я його собі залишу?
Алекс усміхнулась, побачивши, як у паніці Деніел витріщив очі, але він не піднімав обличчя від мийки, тому Вал нічого не помітила. Він передав Алекс щипці, а вона витерла їх рушником для посуду, ніби шовковим на дотик, що, мабуть, висів для окраси. У неї склалося враження, що Вал такими речами не переймається.
— Він не твій тип, — відповів Кевін.
— У мене багато типів, хіба ні?
— Слушно. Але, гадаю, надовго він твого інтересу не втримає.
Вона зітхнула:
— Вони так рідко втримують.
— Отже, гм, щодо прибиральника. Коли він приходить, іде тощо? — спитала Алекс.
Вал засміялась.
— А ти дуже серйозно до всього ставишся.
— Мене часто намагаються вбити.
— Мабуть, неабияк дратує, — кинула вона недбало. — Коли я у квартирі, Рауль приходить рано й невдовзі йде геть. Він тебе навіть не розбудить. Він добрий.
— Тоді я просто замкну двері.
— Як хочеш.
— Завтра ми не спатимемо, Оллі, — втрутився Кевін. — У нас багато роботи, яку треба зробити, перш ніж діяти, тому я не хочу, щоб ми ще марнували час.
— Дай їй один вільний ранок, — наполягав Деніел. — Вона цілий тиждень ночами кермувала і спала на задньому сидінні. Їй треба відпочити.
Кевін відразливо скривився.
— Вона не маленька, Деніеле. А в дорослих є робота, яку треба виконувати.
— Не проблема, — швидко промовила Алекс. І глянула на годинник над плитою; тільки сьома. — Я все одно вже падаю з ніг. Тому задовго до того, як прийде Рауль, уже не спатиму.
— Я покажу тобі все, що в мене є, а ти скажеш, чого тобі ще бракує. У мене є відеозапис твоєї людини, який, я певен, ти захочеш переглянути, а потім…
— Завтра, Кевіне, — обірвала його мову Алекс. — А зараз — спати.
Кевін голосно вдихнув через ніс і закотив очі до стелі.
Алекс мало не потягнулась до руки Деніела, коли він виходив із кухні. Їй довелося стиснути руку в кулак, сподіваючись, що Кевін нічого не помітив. Усе видавалось неприродним, і вона збагнула, що Деніел почувався так само. Він ішов близенько за нею, ніби збирався у якийсь спосіб спонукати до розмови — чи, можливо, до сутички, якої вона намагалась уникнути. Не на часі, — намагалась вона передати йому телепатично, не обертаючись. Вона йшла швидше, але тільки марнувала сили. У Деніела надто довгі ноги порівняно з її ногами, щоб вона могла хоч як взяти лідерство.
Вона почувалася значно краще, коли почула, як він, зачинивши за собою двері, клацнув замком, поставивши його на місце.
— Дякую, — мовила вона, повертаючись, щоб обійняти його за стан руками.
— Тільки тому, що ти виснажена, — нагадав він їй. — Завтра я буду наполегливішим.
Вона ледве волочила ноги, тому вони зробили лише найбільш важливі рутинні справи. Вона не хотіла морочитись з перев’язкою, отже вирішила дати шкірі подихати вночі. Рана досі була яскраво-червоною і гноїлась, а стібки на вусі — попри нитки тілесного забарвлення — важко було не помітити. У неї лишився гидкий шрам, але вона не хотіла брати собі це в голову зараз.