Розділ 10
За мить усі усвідомили, що трапилось, але до цього часу стрімкий пес уже, підскакуючи, влітав у намет.
Мабуть, її організм був досі сповнений надлишком адреналіну. Вона заскочила на стіл ще до того, як тварина забігла всередину, а її нервова система, не вдовольнившись цією відстанню, кинула її до полівінілхлоридового каркасу над головою, перш ніж вона усвідомила, що робить.
Схопившись обіруч, вона закинула ноги угору, обійнявши ногами трубу, а потім щільно обхопила її руками. Повернувши голову вбік, вона побачила, що створіння стояло просто під нею, поставивши лапи на стіл і намагаючись учепитись у неї зубами. До того ж однією лапою пес гамселив по клавіатурі, а це вже було кепсько. Трішки газу зараз би не завадило, а обидва протигази вже були у неї. Пес рикав і пускав слину прямо під нею, поки вона щосили намагалась не послабити руки. Вона використала важку трубу класу 200, та вона все одно дрижала через те, що Алекс несподівано на ній повисла. Вона була переконана, що труба витримає її вагу… хіба що хтось зіпсує основу труби. Сподіваймось, Кевіну це не спаде на думку.
Кевін розреготався. Вона уявила, який має вигляд.
— І хто тепер прикутий до підлоги? — спитав він.
— Досі ти, — пробурмотів Деніел.
Почувши голос хазяїна, пес почав підвивати й роззиратись. Забравши лапи зі столу, він пішов огледіти Кевіна, раз рикнувши на неї. Кевін ляскав пса по морді, поки той, нагнувшись, лизав хазяїнові обличчя, тривожно скавучачи.
— Добре, друже. Зі мною все гаразд.
— Він таки подібний до Ейнштейна, — мовив Деніел із подивом у голосі.
Пес насторожено підвів очі, почувши незнайомий голос.
Кевін поплескав Деніела по нозі.
— Молодець, він хороший. Хороший, — лунало як чергова команда.
І справді, припинивши скиглити, пес пішов до Деніела, жваво мотляючи хвостом.
Деніел погладив величезну голову, наче то була найприродніша у світі річ. А потім занурив пальці в густий смух, немов оцінюючи.
— Він чудовий.
Руки в неї почали втомлюватись. Вона спробувала перекласти їх, досі не зводячи очей з того, що відбувається внизу, але пес кинувся до столу й знову загарчав.
— Можна сподіватись, що ти відкличеш свого пса? — звернулася вона до хазяїна, намагаючись говорити стримано.
— Можна, якщо ти кинеш ключі.
— А якщо віддам ключі, ти мене не вб’єш?
— Я вже сказав, що відкличу пса. Не будь жадібною.
— Тоді, мабуть, я краще тут висітиму, поки газ усіх вас не відключить. У Деніела, мабуть, ще вдосталь клітин мозку, на які хочеться зглянутися.
— Бач, мабуть, у мене все буде добре. Бо навіть коли Ейнштейн до тебе не дістанеться, то Деніел може. І якщо газ подіє після того, як він забере в тебе протигази… звісно, коли безтямною впадеш на підлогу, не помреш, певна річ, але нічого доброго тобі з того не буде.
— А чому б мені таке робити? — спитав Деніел.
— Що? — перепитав вимогливо Кевін.
— Вона на нашому боці, Кев.
— Стривай. Чи ти здурів? У нас тут два дуже відмінні боки, малий. Твій брат — на одному, а садистка, яка тебе катувала, — на іншому. А ти на якому боці?
— Гадаю, на боці здорового глузду.
— Добре, — промимрив Кевін.
— І це не твій бік, Кев.
— Що?
— Вгамуйся. Дозволь мені виступити посередником у вашому тимчасовому перемир’ї.
— Повірити не можу, що ти особисто не прагнеш її зупинити.
— Вона тільки робила те, що й ти зробив би на її місці. Визнай: якби ти знав, що хтось хоче вбити мільйони людей, а тобі потрібно знайти спосіб йому завадити, як би ти вчинив?
— Знайшов би інше рішення. Як я і зробив. Послухай-но, Денні, — ти тут не в своїй лізі. Я знаюсь на таких, як вона. Такі люди — навіжені. Вони отримують якесь збочене задоволення, завдаючи людям болю. Вони — як отруйні змії; до них не можна повертатися спиною.
— Вона не така. Та й що тобі до того? Це ж мене катували. Що ти взагалі про таке знаєш?
Кевін просто хвилину витріщався на нього із кам’яним обличчям, а потім показав прикутою лівою рукою на прикуту ліву ногу, ворушачи чотирма пальцями.
Деніелу знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що той має на увазі, а потім він із жахом вдихнув.
— Дилетанти, — глумилася Алекс з-під стелі.
— Нічого не знаю, — відповів Кевін холодно. — Мені вони здалися досить нормальними.
— Чи вони отримали те, за чим прийшли?
У горлі в нього заклекотіла невіра. — Знущаєшся?
Вона здійняла брову. — Отож я й кажу.
— А ти змусила б мене говорити?