Кевін повернувся до Алекс.
— Де мої пістолети?
— На задньому сидінні в машині.
Не промовивши жодного слова, Кевін вийшов із намету, собака йшов біля його ніг.
— Не розчиняй дверей і вікон! — прокричала вона йому в спину. — Усе знову підключене.
— У машині знову пастка? — озвався він.
— Ні.
За мить він знову звернувся до неї.
— Де магазини? Де чеки?
— Чеки в холодильнику, а кулі в туалеті.
— Облиш!
— Даруй.
— Віддай мій «СІГ Сауер».
Насупившись, вона не відповіла. Скуто підвелась. Можна й розібрати пастки. Уже час іти.
Деніел стояв посеред намету, пильно розглядаючи срібний стіл; однією рукою він схопився за штатив, ніби обпираючись. Він був наче в тумані. Вона, вагаючись, підійшла й стала поруч.
— З тобою буде все гаразд? — спитала вона.
— Гадки не маю. Я не розумію, що мені робити далі.
— Твій брат вигадає якийсь план. Він же десь мешкав, тож знайде тобі місце.
Він поглянув на неї.
— Це важко?
— Що?
— Тікати? Переховуватись?
Вона роззявила рота, щоб сказати щось заспокійливе, а потім змінила думку.
— Так, досить важко. Звикаєш. Найгірше — самотність, але нічого не вдієш. Це невеликий плюс, — а подумки вирішила, що часом самотність — кращий товариш, ніж Кевін Біч.
— А ти дуже самотня?
Вона спробувала відбутися жартом.
— Тільки коли не налякана. Тому ні, не часто буваю самотньою.
— Ти вже вирішила, що робитимеш далі?
— Ні… Матиму проблему з обличчям, я ж не можу отакою ходити. Люди мене запам’ятають, а це небезпечно. Муситиму десь сховатись, поки набряк зійде, а синці збліднуть так, щоб їх можна було загримувати.
— Де ж ти сховаєшся? Не доберу, як усе влаштовано.
— Мабуть, певний час доведеться жити в наметі. У мене чимало харчів, щоб прожити, принаймні основних, а також є запаси води — до речі, не пий воду з холодильника, не спитавши спершу мене: та, що ліворуч, — отруєна. Хай там як, а я можу просто знайти місце, якнайдалі, щоб заночувати в машині, поки достатньо не одужаю.
Він кілька разів кліпнув очима, мабуть, ошелешений через отруєну воду.
— Можливо, ми якось зарадимо твоєму клопоту з тим, щоб не впадати в очі, — мовила веселіше, торкаючись пальцем ковдри. — Мабуть, у будинку є якийсь одяг. Сумніваюсь, що він тобі згодиться, але все-таки це краще, ніж те, що на тобі зараз.
По його обличчі пройшла хвиля полегшення.
— Я знаю, що це дрібничка, але це справді трішки зарадить.
— Тоді дай мені вимкнути пастку зі смертельним газом.
Урешті-решт, вона таки віддала «СІГ Сауер», хоча й з жалем. Їй подобалось те, який він важкий. Доведеться знайти власний…
Речі власників ферми були складені на горищі, у комоді, шістдесят чи сімдесят років тому. Чоловік, мабуть, був набагато нижчий та ширший за Деніела. Вона залишила Деніела, щоб вибрав собі якісь речі, а сама пішла в корівник, щоб скласти речі в авто.
Коли вона зайшла, там уже був Кевін, який щільно скручував чорне сукно у сувій, що можна нести під пахвою; спливло трохи часу, поки вона збагнула, що те сукно — парашут. Вона стояла на відстані, поки він складав, але здавалось, що між ними міцне перемир’я. З якоїсь причини Деніел став між нею та братовою ворожістю. Ані вона, ані Кевін не могли збагнути, чому він таке вчиняє, але Кевін занадто любив Деніела, щоб сьогодні зраджувати його довіру. Попри те, що він і досі перетравлював багаторічну брехню.
То було схоже на те, як вона себе переконувала набратися сміливості, аби проминути пса дорогою до машини.
Вона набила руку на складанні речей у машину, тож багато часу в неї це не забрало. Ідучи на зустріч із Карстеном, вона склала речі й зняла охорону з орендованого будиночка, про всяк випадок, якщо більше не повернеться. (Одне з її жахіть полягало в тім, що відділ зловить її, коли вона поза домівкою, а якийсь невинний і несвідомий орендодавець прийде у помешкання і помре). Вона вивезла й поскладала все за межами Вашингтона, а потім повернулась і спродала для втілення Проекту допиту шкільного вчителя. Зараз усе це вмістилося у зношену туристську сумку: герметичні ємкості, кілометри дротів, акумуляторні батареї, ампули для сумішей у гумових футлярах, шприци, окуляри нічного бачення, теплі рукавиці, подушка та спальний мішок. Вона спакувала інструменти й кілька нових предметів, які знайшла. Фіксатори — добра річ, а розкладачка була доволі зручною і складалась у маленький прямокутник. Поклала комп’ютер у сумку та взяла чорну коробочку, яка правила за маневр, що відволікає увагу, як і її кулон, склала довгі дроти й згорнула подовжувачі. Їй доведеться залишити світло, а це кепська річ. Воно обійшлося їй недешево. Вона розібрала намет, залишивши тільки купу пінопластового непотребу та пластикову трубу, відтягнула стіл назад, туди, де вона його знайшла. А от дірки, які вона просвердлила, залатати було нічим.