— Вони збагнуть, що ти неподалік. Тебе видасть ІР-адреса.
— Можливо, до певного часу ми зможемо працювати разом. Отже, хтось із вас міг би відправити замість мене цей імейл здалеку.
— Наскільки ти досвідчена у стеженні? — раптом спитав Кевін.
— Е-е-е… я набралась досвіду протягом останніх кількох років…
— А тебе навчали цьому професійно?
— Я науковець, а не оперативний співробітник.
Він кивнув.
— Я навчу.
Вона захитала головою.
— Ти ж знову мрець, пам’ятаєш? Ви з Деніелом знову маєте зникнути. Дарованому коневі у зуби не дивляться.
— Що за дурне прислів’я? Якби троянці таки подивились у зуби дарованому коневі, могли б виграти війну.
— Забудь про те прислів’я. Я просто намагаюся владнати життя Деніелові.
Деніел продовжував мовчки спостерігати і ходити туди-сюди.
— Послухай-но, Олеандре, мене навчали по-справжньому. Багато. Ніхто не впіймає мене під час спостереження, і побачити я здатен більше, ніж ти. У мене є місце, де я можу сховати Деніела й де він буде у цілковитій безпеці, тому річ не в тім. Тож, якщо ти маєш рацію і цей посланець від Карстена побіжить до своїх замовників, він покаже мені, хто в Агенції все це вигадав. Я побачу, хто наражав Денні на небезпеку, щоб дістатись до мене. Тоді я вирішу свою проблему, а ти — свої.
Вона обміркувала почуте, намагаючись бути безсторонньою. Її неприязнь до Деніелового брата затьмарювала її міркування. Хоча вона й розуміла, що таке ставлення до нього було несправедливе. А сама вона поводилась би, як Кевін, якби її кревного брата чи сестру прикували до столу? Чи зробила б те ж саме, усе, на що здатна?
Утім, вона все одно шкодувала, що не має змоги впорснути йому щось, щоб він впав в агонію, хоч би разочок.
— Найперше — не клич мене Олеандром, — мовила вона.
Він самовпевнено усміхнувся.
— По-друге, я розумію, про що ти говориш. Але як ми координуватимемо нашу співпрацю? Зараз мені ненадовго потрібно залягти на дно, — і вона показала на своє обличчя.
— Ти винен за це перед нею, — мовив Деніел. — Якщо маєш безпечний сховок для мене, то, можливо, їй теж можна там причаїтись? Принаймні допоки її рани не загояться.
— Я нічого їй не винен, можливо, хіба що ще один стусан в обличчя, — гаркнув Кевін. Деніел, не стримавшись, ступив крок у його бік, і Кевін підняв руки, показуючи жестом, мовляв, «здаюся» й зітхаючи. — Але нам доведеться швидко ворушитись, тому, мабуть, цей варіант може бути найпростішим рішенням. Однак згодом вона може нас підвести. Літак уже не врятувати — приземляючись, мені довелося зіскакувати з парашутом. Через мене доведеться нам іти пішки.
Деінел витріщив очі, не ймучи віри. Кевін розреготався, побачивши його вираз обличчя, потім повернувся, усміхаючись, до неї. Його погляд перебіг на пса, потім знов на неї, і усмішка стала ширшою.
— Можливо, мені сподобається бачити тебе на своєму ранчо, Олеандре.
Вона зціпила зуби. Якщо в Кевіна є безпечне ранчо, це вирішить безліч її проблем. А перш ніж піти звідти, вона зможе посипати його харчі проносним.
— Її звати Алекс, — виправив Деніел, — тобто я знаю, що не так, але зараз вона відгукується на це ім’я, — він подивився на неї. — Алекс згодиться, чи не так?
— Не краще й не гірше за будь-яке інше ім’я. Наразі нехай буде так, — вона поглянула на Кевіна. — Ти зі своїм псом сядеш позаду.
Розділ 11
У сиву давнину, коли вона була молодою дівчиною на ім’я Джуліана, Алекс мріяла про сімейні подорожі в машині.
Вона з матір’ю кілька разів літала у відпустку — якщо відвідини стареньких діда та баби з почуття обов’язку можна назвати відпустками. Її мати, Джуді, не любила їздити в довгі подорожі на авто, бо починала нервуватись. Джуді часто повторювала, що в автоаваріях гине набагато більше людей, ніж в авіакатастрофах, хоча польоти літаками теж її бентежили. Дорослішаючи, Джуліана зовсім не боялася небезпек, пов’язаних із подорожами, вона не боялася гусені, гризунів чи тісних приміщень і ще безлічі речей, які лякали Джуді. Вона за визначенням мала бути урівноваженою.
Як кожна єдина дитина в сім’ї, Джуліана гадала, що брат чи сестра зарадять її самотності довгими вечорами, коли вона виконувала домашні завдання за столом на кухні, чекаючи, поки Джуді повернеться зі стоматологічного кабінету, яким керувала. Джуліані кортіло у коледж, у гуртожиток, до сусідів по кімнаті, так вона мріяла про товариство. Але тільки потрапивши туди, вона зрозуміла, що через своє відносно усамітнене та по-дорослому відповідальне життя вона стала неспроможною співмешкати зі звичайними вісімнадцятирічними дітьми. Тому мрія про рідних брата чи сестру розбилася в друзки, а вже на початку третього курсу вона мешкала сама у маленькій квартирі-студії.