Деніел від подиву аж рота роззявив.
— Він сказав, що в мене пухлина!
— Доброякісна пухлина. Яку він видалив просто в тому кабінеті під місцевою анестезією, швидко переконавши тебе, що то дрібниця. Навіть грошей з тебе не взяв. Не роздувай з цього більшої події, ніж була насправді.
— Жартуєш? Як ти міг… — Деніел кричав на все горло. — Як ти сам перед собою це все виправдовуєш? Протягом усіх цих років ти маніпулював мною! Поводячись, як із лабораторною мишею заради власної розваги!
— Навряд, Денні. Я із шкури вилазив, щоб ти жив у безпеці. Агенція прагнула, щоб я розіграв власну смерть від самого початку, та я не міг вчинити так із тобою, особливо після того, що трапилося з мамою і татом. Тому я, надававши купу обіцянок, кожні вільні вихідні летів у Мілвокі, щоб грати ув’язненого злочинця.
Наступні запитання Деніел ставив уже спокійнішим голосом:
— А я їхав на авто. Чи справді все це було так потрібно?
— Спитай спеціалістку з отрут. Така робота не для сімейних людей.
Деніел глянув на неї.
— Правда?
— Правда. Вони полюбляють вербувати сиріт — бажано єдиних дітей у сім’ї. Як твій брат уже казав, стосунки з людьми дають поганцям можливість повернути все на свою користь, скориставшись цим проти тебе.
Його голос ще пом’якшав.
— А ти сирота?
— Я не певна. Я ніколи не зналася з батьком. Можливо, він ще десь є живий.
— Але твоя мама…
— Рак матки. Мені було дев’ятнадцять.
— Пробач.
Вона кивнула.
Запала нетривала, але дуже приємна тиша. Алекс затамувала подих і благала, щоб вона тривала якнайдовше.
— Коли ти справді повірив, що я помер… — повів Кевін.
Алекс, увімкнувши радіо, стала перебирати станції. Кевін натяку не зрозумів. Деніел просто не зводив очей з вітрового скла.
— …Я саме почав працювати з Енріке де ла Фуентесом. І з перших днів збагнув, що справа валитиметься з рук. Я знав, що він скоїв з родинами своїх ворогів. Настав час тебе звільнити.
— Тобто, тобі звільнитись від шаради з відвідинами у в’язниці, — пробурмотів Деніел.
Алекс знайшла станцію з класичною музикою й увімкнула так, щоб розчути її попри голос Кевіна.
— Саме тоді я й поставив пристрій стеження. Я мав знати, що ти в нормі. Більше ніхто за тобою не стежив, тільки за мною.
Деніел недовірливо хмикнув.
Через гучну музику в Алекс ще дужче розболілася голова. Вона знов прикрутила звук.
— Усе в Управлінні… погано скінчилось. За планом, треба було чекати, поки все стихне й про мене забудуть, потім мені мали змінити зовнішність. З часом я б повернувся до тебе, малий. Спочатку ти б мене не впізнав, але я б не дозволив тобі почуватися самотнім ціле життя.
Деніел дивився просто перед собою. А їй стало цікаво, чи насправді він вірив у те, що розповідав його брат. Він, хитаючись, продирався крізь безліч різноманітних зрад.
— Що трапилося з Управлінням? — спитала Алекс.
Вона дійсно не хотіла встрявати в цю розмову, але скидалось на те, що Деніел не має наміру розпитувати. Раніше, поки вона не долучилася до цього небажаного союзу, для неї не надто важило, як саме Кевін покинув ЦРУ. А зараз це було важливим. Це і її стосувалося.
— Коли завдання з вірусом було виконано і де ла Фуентеса прибрано із загальної картини, Управління вирішило повернути мене, але залишились деякі неприховані кінці, що мене турбували. Я хотів усе владнати. Це забрало б небагато додаткового часу, та й я перебував у картелі в надзвичайному становищі. На додачу то була слушна нагода вплинути на те, що відбувалось у картелі, — хто брав гору й якими могли бути подальші завдання, водночас збираючи надійну інформацію про нову структуру картелю. Я повірити не міг, що Управління відкликало мене, і відмовився виїжджати. Я гадав, що зрозуміло все розтлумачив, але… Мабуть, вони мені не повірили. Мабуть, подумали, що я став негідником, який перейшов на інший бік, обравши картель. Мені досі все це видається безглуздям, — він захитав головою. — Я гадав, що вони знають мене краще.
— І що вони зробили? — спитав Деніел.
— Попалили мене. Видали мене як агента, розповіли людям, що я вбив де ла Фуентеса. І ці люди прийшли мститися.
— І помстились, як гадали в ЦРУ, — здогадалась вона.
— Саме так.
— А ти вбив його? — спитав Деніел. — Де ла Фуентеса?
— Це частина моєї роботи.
— А ти багато людей убив?
— Ти справді прагнеш те знати?