Кевін рвучко прибрав подушку з голови Деніела.
— Їдьмо, малий.
Деніел здивовано кліпав очима кілька секунд, потім вона побачила, як змінився його вираз обличчя, коли він раптом усе згадав, збагнувши, де він і чому. Так прикро було дивитись, як його сни, розсипавшись на порох, зникали безвісті, зіткнувшись із новою дійсністю після пробудження. Його очі бігали по кімнаті, поки він не побачив її. Вона спробувала зробити так, щоб її вираз обличчя став заохотливим, але через понівечене обличчя будь-яка зміна виразу, схоже, була марною. Вона спробувала дібрати слова, які б зробили світ для нього менш тьмяним і страшним.
— Печива? — запропонувала.
Він знов кліпнув очима.
— Ууу, давай.
Розділ 12
Алекс безпечна домівка не сподобалась.
Вони дістались туди надвечір. Вона проспала в дорозі майже чотири години. Їй не хотілось навіки лишатись у нічній зміні. Тому вона прокинулась, щойно вони з’їхали з автобану на двосмугову дорогу, а потім на нерівний вужчий шлях, аж поки нарешті не виїхали на однобічну ґрунтову стежину — назвати її дорогою було б завеликим компліментом.
Певно, що її важко знайти, але щойно знайшовши… виїзд з неї лише один. Вона б ніколи не залишилась мешкати у такому глухому куті.
— Спокійно, кілере, — мовив Кевін, коли вона дорікнула. — Нас тут ніхто не шукатиме.
— Треба було змінити номери.
— Я подбав про це, поки ти хропіла.
— Та ти й не хропіла, — тихо мовив Деніел.
Тепер він кермував, а Кевін направляв.
— Але ми справді зупинились на звалищі й поцупили кілька справжніх номерів.
— Отже, ми тут у пастці, сидимо у глухому куті, а тим часом пан Сміт прямує у Вашингтон, — пробурмотіла вона.
— Тут безпечно, — гаркнув Кевін тоном, який ясно показував, що час припинити дискусію. — Тому не треба ходити по моїй домівці, розставляючи пастки.
Вона не відповіла. Бо робитиме, що їй заманеться, коли його не буде вдома.
Принаймні, його оселя розташовувалась осібно від сусідів; вони їхали брудною стежиною хвилин п’ятнадцять, не зустрівши жодного сліду живої душі. Отже, супутні збитки будуть невеликими, якщо з якоїсь причини вона відчує потребу в тім, щоб спалити все дощенту.
Вони під’їхали до високої брами, обабіч якої простягався укріплений паркан з товстої сітки, увінчаної спіралеподібним колючим дротом. Паркан простягався так далеко праворуч та ліворуч, що вона не могла побачити, де він завертав чи закінчувався. Біля брами була дуже загрозлива табличка ХОДУ НЕМАЄ з приписом унизу, на якому ЗАХОДЬТЕ НА ВЛАСНИЙ СТРАХ І РИЗИК. ВЛАСНИКИ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ ЗА ПОШКОДЖЕННЯ ЧИ ШКОДУ, ЗАВДАНІ ВНАСЛІДОК ПРОНИКНЕННЯ НА ТЕРИТОРІЮ.
— Слабенько, — мовила вона.
— Але свою роботу виконує, — відповів Кевін.
Добувши з кишені футляр для ключів, він натиснув на кнопку. Брама розчинилась, і Деніел заїхав усередину.
Вона б мала здогадатись, що його безпечна домівка буде такою передбачуваною.
Ще за кілька кілометрів, немов у мареві, постав будинок, тьмяно-сіра двоповерхова споруда, що височіла у прозорім тумані над жовтою травою. Поодинокі темні миршавенькі дерева додавали галявині хоч якоїсь текстури. А над усім цим чисте-чистісіньке синє небо, що простягалось до нескінченності.
Вона ніколи не почувалась добре на плато Великі Рівнини. Мабуть, через те що занадто довго мешкала в місті. Вони давали відчуття такої незахищеності… і без’якорності. Немов сильний вітер може знищити все, куди сягає око. Мабуть, у цій місцевості раз на два роки саме так і відбувалось. Вона щиро сподівалась, що зараз не пора торнадо.
Решта будинку показалась, щойно вони опинились нагорі низенького узвишшя посеред переважно рівного шляху.
Споруда була занедбаною, але величезною, заввишки два поверхи, з хистким ґанком, що простягався до половини цокольного поверху. Стерня пісочного кольору закінчувалась десь майже за двадцять метрів від будинку, а потім змінювалась на гравій, що вкривав ґрунт аж до потрісканої решітки, за допомогою якої намагались замаскувати підвалини. Монотонну рослинність розбавляли лише будівля та недорозвинені деревця, брудна стежина, як червонувата подряпина, і кілька розпливчастих плям, що рухались уздовж узбіччя дороги. Дорогою сюди вона бачила чимало корів, але ці були замалі, як на корів. Вони й справді ніби мали шерсть, що різнилася за забарвленням від чорної до коричневої та білої, а часом усіх трьох укупі.
Плями почали стікатись до машини, рухаючись набагато швидше за корів.