Вона вже давно ні з ким не поділяла ванну. Принаймні, ця була просторіша та крутіша, ніж та, яка була в неї раніше.
Брати досі були зайняті, коли вона спустилась до авто, щоб перебрати свої речі. На ґанку зібрались собаки; вона упізнала Ейнштейна, великого чорного ротвейлера та рудо-коричневого пса із сумною мордою й висячими вухами, який нагадував їй собаку, якому зламали ноги в кінці фільму «Lady and the Tramp». Отже, цей пес, мабуть, гончак або англійська чистокровна нишпорка, абощо — вона не могла збагнути, хто є хто.
Ротвейлер і гончак наближались до неї радше зацікавлено, ніж погрозливо, але їй і цього вистачило, щоб позадкувати до дверей. Ейнштейн, піднявши голову, протяжно й хрипко гаркнув, і обидва собаки спинились. Сіли просто на місці, достоту, як коли Кевін скомандував їм «Вільно».
Вона не мала певності в тому, що Ейнштейн уповноважений командувати рештою псів — чи вони визнають ранги? — тому вона обережно проходила уздовж ґанку, чекаючи їхнього нападу. Вони й надалі сиділи розслаблено, просто з цікавістю за нею спостерігаючи. Коли вона проминала їх, хвіст гончака голосно стукотів об дерев’яні дошки на підлозі, і у неї виникло дивне відчуття, що пес удає сум в очах, бажаючи, щоб його попестили. Вона сподівалася, він не надто розчарувався, що їй забракло сміливості це перевірити.
Вона почала порпатися в речах, складених у багажнику, добуваючи аптечку, і склала її у наплічник; вона триматиме її повсякчас при собі. Вона забрала майже увесь брудний одяг, щоб випрати в будинку — на щастя, там була пральна машина, — залишивши ділове начиння та решту сумок у багажнику. Їй треба мати хоч один комплект чистого одягу у схованці за межами маєтку. Однієї пам’ятної ночі їй уже довелося втікати після того, як другий убивця задихнувся від газу, намагаючись перерізати їй горло, — у самій білизні, а потім красти у сусіда з робочого фургончика робу. І вона завчила цей урок. І навчилася спати в такій піжамі, яка може правити за звичайний одяг вдень.
Навіть разом з розкладачкою їй легко було нести речі сходами. Вона знову спустилась за однією зі спортивних сумок, тією, у якій лежало її основне лабораторне приладдя. Не варто марнувати час у годину вимушеної зупинки, коли можна підготуватись. Проминаючи хазяйську спальню, вона почула сварку й навіть зраділа, що зараз якнайдалі від неї.
Лабораторне приладдя вона швидко налаштувала після стількох тренувань. Одна зі скляних пляшечок виявилася зі щербинкою, утім її наче ще можна використовувати. Вона зібрала ротаційний евапоратор докупи, а потім добула кілька контейнерів та ємкостей із нержавіючої сталі. Вона використала майже все зілля «Виживання», а з огляду на те, як тривав тиждень, мабуть, їй знадобиться ще. У неї було багато Д-фенілаланіну, але, перевіривши запас опіатів, Алекс засмутилась. Їх менше, ніж вона сподівалась. Замало, щоб синтезувати ще «Виживання», а в неї залишилась тільки одна доза.
Вона все ще сердилася через брак запасів, коли почула, що Кевін гукає її зі сходів.
— Агов, Олеандр. Тік-так.
Поки вона вийшла крізь парадні двері, Кевін уже сидів у седані, а Деніел — на пасажирському сидінні. Помітивши, що вона вагається, стоячи на ґанку, Кевін натиснув на клаксон, і вмить пролунав один дратівливо-довгий гудок. Вона дійшла до авто якомога повільніше й, насупившись, залізла на заднє сидіння — вона тепер уся буде в собачій шерсті.
Вони поїхали тією самою вузькою, вкритою сльотою доріжкою крізь браму, проїхали кілька кілометрів далі, а потім повернули на менш помітну дорогу, що прямувала здебільшого в західному напрямку. Дорога ця була не більше, ніж два ряди відбитків коліс, що вкарбувались у траву. Вони проїхали, як їй здавалось, нею кілометрів десять чи одинадцять. Протягом кількох початкових кілометрів вона помічала, як миготить віддаля огорожа ранчо, а потому вони заїхали надто далеко на захід, щоб вона могла щось іще роздивитись.
— Це теж твоя земля?
— Так, стала моєю, пройшовши крізь кілька чужих рук. Власником цієї ділянки є корпорація, що не має жодного стосунку до ділянки, на якій стоїть ранчо. Я гадки не маю, як це робиться, ти ж у курсі.
— Певна річ.
Праворуч неї краєвид почав змінюватись. Жовто-зелена трава закінчувалась навдивовижу рівною межею, а за нею земля оберталась на рівну, голу руду твань. Коли вони знов повернули на північ, вона з подивом побачила, що червона твань насправді є річковим берегом. Вода була забарвлена так само, як і рудий берег, і річка поволі повертала на захід без жодних перепон чи бистрин. З того, що вона бачила, у найширшому місці вона сягала дванадцяти метрів. Вона спостерігала за плином річки, поки вони прямували паралельно їй, зачарована тим, що річка існує посеред цих сухих луків. Поволі простягаючись уперед, річка, як здавалось, мала досить стрімку течію.