Вона намагалася вигадати якусь систему, щоб відокремити різні справи (перша літера міста походження плюс перша літера міста призначення? Чи достатньо цього, щоб слушно розмежувати події? Чи не забуде вона значення позначок, які зробила? Але зазначати назви місць повністю — це забагато інформації, яку можна довірити записові), коли почула, як Кевін кличе її.
— Агов, Олеандр! Де ти ховаєшся?
Вона рвучко закрила ноутбук і пішла на сходовий майданчик.
— Тобі щось потрібно?
Він вийшов із-за рогу й поглянув на неї. Обоє не зійшли з місця.
— Просто попереджаю заздалегідь. Я їду. Я залишив телефон у Деніела. Зателефоную, коли буду готовий прислати тобі імейл.
— Передплачений одноразовий?
— Це в мене не перше родео, сестричко.
— Отже, мабуть, щасти тобі.
— Не перетвори мою домівку на смертоносну лабораторію, поки мене не буде.
— Уже запізно, — вона придушила усмішку. — Я спробую стримуватись.
— Ось, мабуть, і все. Я сказав би, що було приємно…
Вона всміхнулась.
— Але ми завжди були одне з одним чесними. Навіщо починати обманювати зараз?
Він усміхнувся у відповідь, а потім раптом посерйознішав.
— Приглядай за ним, добре?
Таке прохання несподівано приголомшило її: він отак просто довірив їй свого брата. І навіть ще більше була ошелешена власною відповіддю.
— Звісно, — миттєво відповіла вона і сама занепокоїлася тим, наскільки щирою та невимушеною була її відповідь.
Звісно, вона захищатиме Деніела так, як тільки зможе. Безсумнівно. У неї знову виникло те саме дивне відчуття, яке вперше з’явилося ще в її темному наметі, — що ставки піднялися з одного життя до двох.
Частина її прагнула знати, коли вона нарешті звільниться від цього відчуття відповідальності. Саме так почуваєшся після допиту невинної людини. Чи, можливо, вона так почувалася тільки тому, що ця людина була… яке слушне слово?
Чесною? Шляхетною? Порядною? Настільки доброю, як Деніел.
Усміхнувшись, він повернувся і попростував до центральної вітальні в будинку. Вона вже його не бачила, тільки чула.
— Денні, ходи-но сюди. Ми ще маємо дещо зробити.
Цікаво — і довго; від каталогу жахіть, що проминули, у неї вже починала боліти голова — вона повільно пройшла сходами, аби подивитись, що відбувається в будинку. Вона знала Кевіна досить добре, аби розуміти, що він кличе Деніела не для сердечного прощання, що завершується обіймами і шморганнями носами.
Передпокої були порожні — Арні зник, але за дверима-ширмою чулися голоси. Вона вийшла на ґанок, де на неї чекала Лола, і розгублено почухала голову собаці, поки спостерігала за сценою у світлі вогнів із ґанку та фар седану.
Усі — Ейнштейн, Хан і Ротвейлер — вишикувались «сумирно» перед Кевіном. Він ніби звертався до них, а Деніел спостерігав.
Кевін почав зі свого зіркового учня.
— Ходи, Ейнштейне.
Пес вийшов уперед. Кевін повернувся, показуючи на Деніела.
— Це твоє серденько, Ейнштейне. Серденько.
Ейнштейн підбіг до Деніела, крутячи хвостом, і почав обнюхувати його ноги згори донизу. Судячи з виразу обличчя Деніела, він був так само спантеличений, як і Алекс.
— Добре, — Кевін звертався вже до інших псів. — Хане, Гюнтере, пильнуй.
Знову повернувшись до Ейнштейна та Деніела, Кевін присівши, як рестлер, почав повільно наближатись.
— Я заберу твоє серденько, — дражнив він пса чимраз голоснішим голосом. Крутнувшись, Ейнштейн став перед Деніелом, на шляху в Кевіна. Шерсть у нього піднялась на п’ятнадцять сантиметрів над плечима, а крізь раптово вишкірені ікла вирвалось погрозливе ричання. Пес-демон, який постав під час їхньої першої зустрічі з Алекс, повернувся.
Кевін удав, що ступає праворуч, але пес заступив йому шлях. Він кинувся ліворуч від Деніела, та Ейнштейн кинувся на хазяїна, збиваючи його з ніг, з безперервним глухим риканням. Тієї ж миті Ейнштейн ухопив пащею Кевіна за шию. То була б страшна картина, якби не усмішка на Кевіновому обличчі.
— Молодець! Розумник!
— Убий! Убий! — прошепотіла Алекс ледве чутно.
Ейнштейн відпустив його, відскочивши вбік, знову мотаючи хвостом. Пес топтався, ступаючи то крок уперед, то крок назад, знову напоготові гратися.
— Добре, Хане, тепер на черзі ти.
І знову Кевін назвав Деніела ласощами Великого Данійця, удавши, що нападає. Ейнштейн не відходив від Хана; «мабуть, наглядає», — зміркувала Алекс.