— Що трапилося? Кевін…
— Де ти подівся? — процідила вона крізь зуби.
Він кліпнув очима.
— Я просто заскочив у місто, яке ми проминали дорогою сюди. У Чілдрес.
Її руки стиснулись у кулаки.
— Я й пса взяв із собою, — він спробував розрядити обстановку. — Нічого не трапилось.
Вона притиснула кулак до рота, сіпнулась і спробувала заспокоїтись. Він не винний. Він просто не зрозумів. Вона та Кевін мали давати йому кращі настанови. Вона сама схибила, гадаючи, що частина цих настанов пролунала, поки вона спала в машині. Але якщо Кевін не готував Деніела до такого нового життя, то про що вони розмовляли стільки годин?
— Чи хтось бачив т… — о, певно що бачив. Ти ж їздив скуплятись. Скільки людей бачило тебе?
Він знову кліпнув.
— Я щось не те зробив?
— Ти в місто ходив? — загримів глибокий голос за її спиною.
Деніел перевів погляд поверх її голови.
— Еге, у вас же, народ, бракувало харчів. Я просто хотів привезти чогось незамороженого. А ви наче зайняті були…
Вона озирнулась, щоб подивитись на Арні. Обличчя у нього було незворушне, але вона надто добре розумілася на тому, як помічати найдрібніші тріщинки у фасаді — дрібні наскісні зморшки навколо очей, судина, що трішки більше позначилася на чолі…
— Можеш зв’язатися з Кевіном? — спитала вона його.
— Тобто, Джо?
— Мабуть. Братом Деніела.
— Ні.
— А що я зробив? — спитав він благально.
Вона зітхнула, знову повернувшись до Деніела.
— Ти пригадуєш, як Кевін казав, що ніхто навколо ніколи не бачив його обличчя? Отже… тепер побачили.
Обличчя Деніела втрачало колір у міру того, як він усвідомлював почуте.
— Але… я назвався несправжнім ім’ям. Я… я сказав, що проїздом у місті.
— Зі скількома людьми ти розмовляв?
— Тільки з касиром у продуктовій крамниці й ще з одним у…
— У скількох місцях ти бував?
— У трьох..
Вона перезирнулася з Арні — її налякане обличчя зустрілося з його непохитним поглядом.
— Кевін залишив мені грошей на потреби, і я гадав, що він має на увазі молоко та яйця, — пробував виправдатися Деніел.
— Він мав на увазі фальшиві посвідки особи, — гаркнула Алекс.
Решта кольору зійшла з Деніелового обличчя, і він роззявив рота.
Вони довго не зводили з нього очей.
Деніел глибоко вдихнув, явно намагаючись опанувати себе.
— Добре, — погодився він, — я схибив. Можемо занести продукти додому, а потім ви розтлумачите мені, як сильно? Не хочу додавати до своїх хиб ще більше, якщо продукти, що швидко псуються, зіпсуються в машині.
Вона стиснула губи в тонку лінію, нехтуючи дратівливою кулькою суперклею, і, кивнувши, попростувала до багажника, щоб допомогти вийняти харчі. Побачивши все найнеобхідніше у фургончику, вона відчула, як кров знову припливає до її синців.
Певна річ, на додачу до відвідин найближчого міста він ще й скупив харчів, якими прогодувати можна ціле військо. І якби існувало щось, завдяки чому його могли б запам’ятати ще краще, він би, безсумнівно, і те утнув.
У зловіснім мовчанні Алекс та Арні позаносили пакунки, склавши їх усі на стільницю. Деніел бігав між шафами та холодильником, розкладаючи кожну річ на своє місце. Алекс могла б подумати, що він ставиться до цього всього несерйозно, якби не те, що його обличчя раз по раз змінювало забарвлення; вираз обличчя лишався незмінним, а ось щоки та шия то червоніли, то знову бліднули.
Імовірно, знайти час для того, щоб охолонути, було доброю думкою. Це надало Алекс можливість усе обміркувати й реально оцінити небезпеку, що постала. Вона мало не вкрала в Арні вантажівку й не втекла, але розуміла, що то було б надмірно бурхливою реакцією. Часом надбурхлива реакція рятує життя, а часом просто наражає тебе на ще більшу небезпеку. Вона має пам’ятати про своє обличчя; і якщо втече зараз, то тільки додасть собі проблем.
Деніел поклав на місце у холодильник останній продукт — якийсь зелений овоч зі жмутом листя — і закрив дверцята. Він не повернувся, а так і стояв, прихиливши голову до сталевого холодильника.
— Наскільки все погано? — спитав він тихо.
Вона глянула на Арні. Той не мав охоти говорити.
— Скажи, що ти заплатив готівкою, — почала вона.
— Заплатив.
— Що ж, принаймні, це хоч щось.
— Але не все, — згадав Деніел.
— Ні. Чілдрес вкрай маленьке містечко.
— Трохи більше шести тисяч людей, — пробубонів Арні.
Гірше, ніж вона гадала; вона знала, що в деяких університетах студентські об’єднання налічують більше.