Арні, споживши ще одну заморожену вечерю, пішов спати десь о пів на восьму, мабуть, за звичкою. Алекс намагалась переконати його, що варто почекати на домашню вечерю, але він навіть не завдав собі клопоту відповідати на вмовляння. Її здивувало, що Деніел навіть не спробував його переконати, та, мабуть, він надто поринув у приготування вечері, щоб на таке зважати. Вона раз чи два запропонувала допомогти, але натомість почула недвозначну відмову й те, що єдине, що їй дозволено, — це їсти.
Деніел бурмотів сам до себе, сервіруючи стіл тарілками з різних наборів, абияким столовим приладдям і кавовими філіжанками. Їй довелося нагадати, що йому не можна виїжджати в місто й купувати фірмову порцеляну. Коли він переніс вечерю на стіл, вона нетерпляче підвелася, доведена до божевілля різноманітними витонченими ароматами, що сповнювали вітальню. Він висунув для неї стільця, нагадавши їй цим жестом те, що вона бачила в старому кіно. Чи так вчиняють нормальні люди? Вона не знала напевно, але сумнівалась у цьому. Принаймні, не в закладах, куди вона ходила попоїсти.
Він театрально добув запальничку й запалив синьо-рожеві у крапочку свічки у вигляді одинички, котрі він повстромлював у хлібні рулетики.
— Це найбільше схоже на воскову свічку з того, що мені трапилось, — пояснив Деніел, побачивши її вираз обличчя. — А це найліпше вино, яке я знайшов, — продовжував він, показуючи на пляшку поряд з її кавовою філіжанкою. Усі слова на етикетці були їй незрозумілими: «Це найкраще марочне вино, яке є у мережі «Юнайтед Супермаркет».
Він хотів їй налити, а вона машинально прикрила чашку долонею.
— Я не п’ю.
Вагаючись, він налив ковток собі.
— Я купив уранці яблучного соку. Чи, можливо, тобі води принести?
— Чудово було б соку.
Підвівшись, він попростував до холодильника.
— Можна спитати? Ти анонімний алкоголік чи це через релігійні переконання?
— З міркувань безпеки. Я не вживала нічого, що може затуманити сприйняття, уже чотири роки.
Повернувшись за стіл, він, перш ніж сісти на місце навпроти неї, налив їй соку, намагаючись зберігати безтурботний вираз обличчя.
— Хіба ти не почала тікати лише три роки тому?
— Звісно, але відколи стало зрозуміло, що хтось може мене вбити, уже тоді важко було думати про щось інше. Я не могла дозволити собі неуважність. Я мала нічого не пропустити. Мабуть, я таки чимось знехтувала. Якби я справді пильнувала, Барнабі, можливо, досі був би живий. Не слід було нам баритись.
— Ти не почуваєшся тут у безпеці?
Вона підвела на нього очі, здивувавшись запитанню. Відповідь була ж така очевидна: «Ні».
— Бо я вранці утнув дурницю?
Вона захитала головою:
— Ні, аж ніяк. Я ніколи й ніде не почуваюся безпечно.
Вона відчула, як мляво пролунали її слова, немов у відповіді вже закладено було слово «звісно», спостерігаючи за тим, як його обличчя трохи осунулось, і додала:
— У мене, схоже, посттравматичний стресовий розлад. Так не має бути. Я впевнена, що будь-хто інший упорався б краще.
Він підняв брову.
— Так, бо Кевін, здається, цілком нормальний.
Вони знову розсміялись. За останні три роки вона ні з ким укупі не сміялась.
Деніел узяв до рук виделку.
— Повечеряймо?
Розділ 15
— Ні, я не перебільшую. Я майже впевнена, що в житті нічого смачнішого не куштувала. З огляду на те, що зазвичай полюбляю фастфуди, тож я не дуже витончений критик, утім кажу це абсолютно серйозно.
— Чудовий комплімент, дякую.
— А це що таке? — вона встромила виделку в десерт на тарілці, шкодуючи, що не залишила у шлунку більше місця. Її майже нудило через переїдання, але кортіло з’їсти ще хоча б шматочок.
— Фостерівський бананово-масляний пиріг.
— Послухай… — звернулася вона, забувши про свій шлунок і куштуючи маленький шматочок. — Де ти навчився так готувати?
— У коледжі я відвідував кілька кулінарних курсів. На вихідних я дивився багато передач на кулінарному каналі, до того ж набиваю руку, коли можу собі це дозволити.
— Ти прекрасно провів час. Гадаю, ти проґавив своє покликання.
— Я тоді працював у кількох рестораціях. Ця робота не сприяла особистому життю. Коли я зустрічався зі своєю колишньою… вона, скажімо так, не була великою прихильницею життя за розкладом. А моя денна праця дозволяла нам більше часу проводити разом.
— Не кожен би виявив таку жертовність.
— Насправді то не було жертвою. Робота з дітьми завжди видавалась мені більш значущою. Подобалася. Та я й удома міг куховарити. Тому певний час робив і те, і те.