— А коли припинив?
Він зітхнув:
— Коли Лейні пішла від мене… Я не хотів боротись. Я дозволив їй отримати те, чого вона прагнула.
Алекс легко уявила, як усе сталось. Адже вона бачила банківський рахунок Деніела після розлучення. — Вона обдерла тебе.
— Власне, так. Через те я й сидів на дієті з лапші швидкого приготування.
— Це злочин! — вона жагуче поглянула на те, що залишилось від пирога на тарілці.
— У житті, — мовив він, — кожен отримує свою частку розбитого серця.
— Відверто кажучи, попри те, що все трапилося дещо страшно й трагічно, я б усе одно звільнилася. Не тим я прагнула займатись у житті. Просто в мене це добре виходило, — вона знизала плечима. — Робота вимагає жертв.
— Мені навіть уявити страшно. Але я мав на увазі… особисте життя.
Вона витріщилась на нього, не розуміючи.
— Особисте?
— Ти ж сказала, що все трагічно скінчилось.
— Моє життя, себто. Але?..
— Просто з того, як ти про нього говорила, я гадав, що, мабуть, жахливо було втратити… Барнабі так, як ти його втратила. А ти колись називала його ім’я?
— Джозеф. Але я завжди звала його Барнабі.
Вона відсьорбнула соку з чашки.
— Чи була ти в нього закохана… від самого початку?
Через подив сік потрапив їй у легені, і вона, захлинувшись, виплюнула його, розбризкуючи. Деніел, скочивши, почав стукати її по спині, а вона намагалась опанувати дихання. За хвилину вона махнула, щоб він припинив стукати.
— Гаразд, — прокашляла вона. — Сядь.
Він стояв біля неї, випроставши ліву руку.
— Точно?
— Просто здивувалась. У Барнабі?
— Я гадав, ти вчора сказала…
Глибоко вдихнувши, вона знову кахикнула.
— Що люблю його, — вона здригнулась. — Даруй, у мене просто сильні огидні кровозмішувальні рефлекси. Барнабі правив мені за батька. Єдиного батька, якого я коли-небудь знала. Насправді важко усвідомлювати, якою була його смерть, і я страшенно за ним сумую. Тому так, мене його смерть просто знищила. Але не в тому сенсі.
Деніел поволі повернувся на своє місце. Хвилину поміркувавши, спитав:
— З ким іще тобі довелося розірвати стосунки, коли ти зникла?
Вона уявила, яка довга низка облич постає зараз у його голові.
— Мені це було неважко. Хай яким жалюгідним це не видається, але Барнабі був єдиним моїм справжнім другом. Моя робота втілювала для мене ціле життя, і мені було заборонено обговорювати її з кимось, окрім Барнабі. Я вела дуже усамітнене існування. Навколо були люди… наприклад, лакеї, які готували допитуваних суб’єктів. Вони в загальних рисах були обізнані з тим, що відбувається, але не знали точних подробиць того, яку інформацію ми намагаємось випитати. І теє… вони боялись мене. Вони знали, яка в мене робота. Тому ми не надто теревенили. Ми мали кілька лаборантів, у яких було багато обов’язків поза кімнатою для допитів, але вони гадки не мали, що роблять, а я мусила пильнувати, щоб не вибовкати їм нічого. Часом поодинці приходили люди з інших агенцій, щоб спостерігати за тим, як тривають допити, але я вкрай мало контактувала з ними, хіба що тільки для того, аби отримати настанови щодо того, з яких кутів маю підійти до питання. Здебільшого вони спостерігали крізь однобічне скло, а Карстен передавав мені інформацію. Раніше я гадала, що Карстен мені на кшталт друга, але він справді намагався мене вбити… Тому я не можу порівнювати це з тим, що втрачаєш ти. Мабуть, у мене було небагато життя, за яким шкодуватиму. Навіть до того, як мене завербували… Певно, я просто не вмію налагоджувати зв’язки з іншими людськими істотами, нормальними людьми. Кажу ж тобі, усе жалюгідно.
Він усміхнувся їй.
— А я жодної різниці не помітив.
— У-у-у… Дякую. Уже пізненько. Дай-но я допоможу все прибрати.
— Звісно, — підвівшись, він випростався, а потім став складати тарілки. Вона мала швидко ворушитись, аби встигнути схопити хоч щось, перш ніж він вправно з усім упорався сам. — Але ніч ще тільки починається, — вів далі він. — І я збираюся втілити другу половину угоди з тобою.
— Га?
Він усміхнувся. У його руках було повно посуду, тому вона відчинила посудомийку. Вона склала посуд униз, поки він складав угорі, ставлячи більші тарелі у мийку. Прибирання швидко добігло кінця, адже вони працювали у злагодженому тандемі.
— Ти справді не пам’ятаєш? Лише кілька днів минуло. Хоча визнаю, здається, що більше, що вже кілька тижнів спливло.
— Я гадки не маю, до чого ти ведеш.
Зачинивши посудомийку, він нахилився над стільницею, схрестивши руки. Вона чекала.