— Гляди, не вбий мене, будь ласка.
Можливо, вона й кивнула.
Він торкнувся її обличчя другою рукою — так легенько, що, попри синці, жодного болю вона не відчула. То був живий потік струму — мабуть, саме такою на дотик зсередини є плазмова куля.
Коли він лагідно притиснув свої губи до її, вона нагадала собі, що їй уже не тринадцять і це не перший її поцілунок, тому… він опустив руки в її волосся, притиснувся губами до її губ дужче, а коли розтулив їх, вона вже не спромоглася домислити думку до кінця. Вона гадки не мала, як зв’язати слова.
Вона хапнула повітря — короткий повів подиху — і він відхилив голову на кілька сантиметрів назад, досі міцно тримаючи її голову у своїх довгих руках.
— Я скривдив тебе?
Вона не змогла згадати, як кажуть «просто цілуй ще», тож натомість, ставши навшпиньки, обійняла його руками за шию і приголубила до себе. А він охоче не чинив опору.
Мабуть, він відчув, як вона його тягне, чи його спина опиралась через значну різницю у зрості між ними; схопивши її за стан, він посадив її на столешню кухонного острівця, не перериваючи поцілунку.
Інстинктивно її ноги обхопили його стегна в ту самісіньку мить, як він міцніше притиснув до себе її тіло, тож їхні тіла тепло злилися в одне ціле. Її пальці занурилися в його волосся, і вона нарешті могла собі зізнатись, що її завжди вабили ці неслухняні кучері, якими вона потай милувалася, торкаючись пальцями, коли він лежав несвідомий, що було цілком непрофесійно.
Щось у тому поцілунку було таке щире й таке Деніелове, немов його особистість — укупі з пахощами і смаком — стала частиною струму, що протікав між ними туди-сюди. Вона починала розуміти його слова про те, настільки була для нього справжньою. Він був для неї чимось геть новим, абсолютно новим досвідом. Цей поцілунок і справді був для неї немов уперше, бо жоден донині не був настільки живим, настільки потужнішим за її аналітичний розум. Їй не потрібно було думати.
Яке ж то прекрасне відчуття, коли не треба думати!
Усе навколо обернулось просто на поцілунок із Деніелом, немов ніколи не було іншої мети, щоб дихати.
Він цілував її шию, скроню, маківку. Пригорнувши її обличчя до своєї шиї, зітхнув.
— Почуваюся так, немов чекав ціле століття, щоб це зробити. Немов час зупинився. Кожна секунда з тобою переважує дні життя до того, як я тебе зустрів.
— Усе не має бути таким простим, — щойно він припинив цілувати, вона знову могла думати. Як би їй хотілось, щоб у цьому не було потреби!
Він підняв її підборіддя:
— Ти про що?
— Чи не має нам бути… незручно? Щоб носи заважали й усе таке; себто, уже чимало часу минуло, відколи я це робила, але саме таким я все пригадую.
Він поцілував її ніс, — зазвичай так, але в нашому випадку усе було ненормальним, з якого боку не глянь.
— Не збагну, як таке могло трапитись. Імовірність цього астрономічно незначна. Ти був випадковою принадою, яку вони закинули в пастку для мене. І, за збігом обставин, виявився саме… — вона не знала, як договорити.
— Саме тим, кого я хочу, — договорив він і нахилився, щоб знову її поцілувати. І надто швидко відсторонився. — Визнаю, — погодився він, — я б на таку ймовірність не закладався.
— У тебе більше шансів виграти в лотерею.
— А ти віриш у долю?
— Звісно, ні.
Він засміявся через її обурений тон.
— Гадаю, карма теж не обговорюється.
— Ані першої, ані другої не існує.
— Можеш довести?
— Беззастережно, звісно, ні, не можу. Утім, ніхто не може довести, що вони існують.
— Тоді тобі доведеться погодитись, що це найнеймовірніший у світі збіг обставин. Утім, я вірю, що у Всесвіті є така собі рівновага. З нами обома повелися нечесно. Можливо, у цьому й є наша рівновага.
— Це ірраціонально…
Він обірвав її, його губи змусили її забути, що вона збиралася сказати. Він вкривав поцілунками її вилицю аж до вуха.
— Раціональність переоцінено, — прошепотів він. А потім їхні губи знову зустрілись, і вона не могла не погодитись. Бо поцілунок був кращим за логіку.
— Ти ще не звільнена від «Індохіну», — прошепотів він.
— Га?
— Кіно. Я життям ризикував, щоб добути його, тож найменше, що ти можеш зробити, це…
Цього разу вже вона не дала йому договорити.
— Завтра, — мовив він, коли вони перервались, щоб набрати повітря.
— Завтра, — погодилася вона.
Розділ 16
Алекс прокинулась наступного ранку, сповнена сподівань і водночас почуваючись дуже-дуже дурною.
Відверто кажучи, почувалася так, ніби не в змозі дописати повноцінний параграф своїх спогадів, не повертаючись подумки до якоїсь частини Деніелового обличчя, текстури його долонь чи відчуття його подиху на її шиї. І саме через це її сповнювали передчуття.