Але існує забагато питань, які просто треба взяти до уваги. Учора увечері, чи то пак сьогодні вранці, потому, як він утисячний раз поцілував її, бажаючи на добраніч угорі сходів, вона була надто виснаженою, щоб обміркувати хоч одне з них. У неї ледве вистачило сил, щоб одягнути свої захисні обладунки й напнути протигаз, перш ніж вона відключилась.
Мабуть, то на добре; у ту мить вона була надто спантеличена, щоб осягнути, яке божевілля щойно скоїла. Навіть зараз вона могла ледве думати про щось, окрім того, що Деніел, мабуть, десь уже не спить. Їй кортіло побачитися з ним знову і водночас вона трішки боялась цього. А що, як навіжений наплив емоцій, що вчора здавався таким природним і непереборним, сьогодні здимів? А що, як вони знову одне для одного лише чужинці, яким немає чого сказати?
Тоді буде легше, ніж коли почуття триватимуть.
Сьогодні, завтра чи, можливо, післязавтра, зателефонує Кевін…
Йой, Кевін. Вона вже уявляла, як він відреагує на нещодавній розвиток подій.
Вона похитала головою. Неістотно. Бо сьогодні-завтра Кевін зателефонує, і вона відправить імейл і покаже де раки зимують. Кевін допише перелік імен. Кевін поженеться за своїми щурами, і якщо вона водночас не поженеться за своїми, вони поховаються, щойно відчують загрозу. Тож їй доведеться покинути Деніела тут, пустившись у її самотній біг, чудово усвідомлюючи, що, можливо, вона вже не повернеться. Як вона це пояснить? Скільки в неї часу? Щонайбільше, два дні? Як же страшенно невчасно!
Недобре розпочинати день, передчуваючи, що багато годин проведе разом із Деніелом. Нечесно. Він, звісно, чув про їхній план, але вона була переконана, що він не обміркував його як слід і не збагнув, як усе має бути насправді. Отже, невдовзі вона полишить його тут на самоті. Тому їм краще провести час, тренуючи його переховуватись. І додаткове тренування у стрільбі теж не завадить.
Очікування перетворилося на занурення в жах, коли вона дійшла висновку. Учора вночі вона поводилася безвідповідально. Якби вона знала, що думає Деніел, вона б попрацювала над усім цим до того, як усе вийшло з-під контролю. Вона, можливо, змогла б зберігати між ними слушну дистанцію. Але її заскочили цілком зненацька.
Розуміння нормальної людини не було її сильною стороною. Проте людина, яка вважає Алекс привабливою, геть не нормальна людина.
Вона почула гавкіт знадвору — немов пес повертався із сараю. Цікаво, ще ранок чи вже пообіддя?
Схопивши чистий одяг, вона роззброїла двері й прослизнула у ванну кімнату. Вона не хотіла зустріти Деніела, не почистивши зуби. Дурня. Їй не можна цілувати його знову. То було б погано для них обох.
У коридорі було темно, у ванній — порожньо. Двері до кімнати Деніела були розчинені, у кімнаті нікого не було. Вона швидко оглянула свої пошкодження, не бажаючи довго затримуватись перед дзеркалом, натомість прагнучи, щоб її обличчя швидше загоювалось. Губи погіршали, знову набрякли, але в тому винна тільки вона сама. Суперклей уві сні відпав, тож темний рубець посередині нижньої губи вже засвідчував, що обриси її губ зміняться назавжди.
Спутившись сходами, вона почула, що працює телевізор. У великій вітальні вона побачила, як Деніел нахилився над шафкою під пласким екраном. Вхідні двері були розчинені настіж, крізь ширму дув теплий легкий вітерець, роздмухуючи кучері у нього на потилиці.
Не помічаючи її, він бубонів сам до себе: — Навіщо взагалі комусь потрібні п’ять різних вхідних отворів? — Він провів рукою по кучерях, що спадали йому на чоло. — Це ж тільки DVD-програвач, я ж не космічний шатл запускаю.
Така деніелова поведінка змусила її зупинитись, а хвиля боягузтва, що пройняла її, викликала бажання тихенько втекти нагору. Як вона скаже йому те, що мусить? Думка, що через неї він стане нещасним, раптом стала огиднішою, ніж їй здавалося.
Надворі стрибала Лола, з надією дивлячись на неї крізь ширму. Деніел повернувся, а коли помітив Алекс, на його обличчі засвітилась широка усмішка. За чотири довгі кроки він перетнув кімнату й уже стояв поруч, піднявши її у несамовитих ведмежих обіймах.
— Ти прокинулась! — радісно заволав він. — Голодна? У мене все готове для омлету.
— Ні, — відповіла вона, намагаючись звільнитися з обіймів. А в шлунку аж заклекотіло.
Поставивши її додолу, він поглянув на неї, здійнявши брови.
— Тобто, так, — зізналась вона. — Але спочатку можна нам хвилину поговорити?