Кілька років тому Левіна та Дітера — чоловіка Марґо — затримали на грецько-турецькому кордоні. У системі опалення їхньої машини виявили кокаїн; машину конфіскували. Вони домовилися, що в такому випадку Дітер візьме всю провину на себе, адже інакше Левін точно знав, що дід позбавить його спадщини остаточно, як тільки довідається про проблеми внука з законом. Зі свого боку, Левін мав роздобути гроші, найняти видатного юриста з адвокатом, якщо вдасться — внести заставу, щоб Дітер вийшов на свободу. Не вдалося. Герман Ґрабер не дав жодної марки й ні на мить не повірив історії, яку виклав йому Левін: якийсь невідомий врятував його життя, заступившись за нього перед вуличними грабіжниками, але потрапив до в’язниці через нанесення тілесних ушкоджень, які зрештою були самозахистом.
— Ти, мабуть, сам у це не віриш, — усе, що сказав тоді дід Ґрабер.
Дітер повідомив Левіну, що (після двох років у турецькій в’язниці) вимагає величезного відшкодування. Адже він не мав би розраховувати на те, що роками чекатиме на смерть Германа Ґрабера.
— Ти вживав наркотики? — запитала я.
Левів заперечував; правда, він приторговував ними ще в школі, але після цієї історії повністю зав’язав із цим ділом. Дітер був старший за нього і майже профі, але й він не вживав кокс більше норми (та й то лише на свята).
— А Марґо?
— Раніше — так, зараз — ні. Я дав їй роботу в діда, щоб Дітер бачив мої добрі наміри. Але я точно знаю, що він неабияк розсердиться через її мізерну зарплату.
Мізерною ту зарплату точно не назвеш, адже Марґо не була якоюсь старанною кваліфікованою працівницею, а лише досить невмілою потіпахою. Так чи інакше, я відчула полегшення, що її стосунки з Левіном були не амурні.
— Твій дід запланував так, що ти зможеш отримати спадщину лише після складання державних іспитів, — сказала я. — Тож його смерть зараз не матиме сенсу.
— Він іще не ходив до нотаріуса, — відповів Левін. — Тому треба діяти швидко.
У розпачі я намагалася відшукати нові аргументи.
— Ти ніколи не стримаєш злочинця від подальших шантажувань, навіть якщо заплатиш йому названу суму.
— Дітер не такий, — заперечив Левін. — Навіть серед наркоторговців існує кодекс честі. Він ніколи мене не зрадить, а калікою зробити якраз може.
— Продай «порше», — запропонувала я йому. — Якщо тобі пощастить, то його задовольнить сума від продажу.
— Гаразд, — сказав він, — бачу, що ти хочеш чоловіка, якого тобі доведеться зішкрябувати зі стіни кулінарним шкребком.
Я втратила самовладання і прогарчала:
— Ну, тоді дай отруту цьому лиховісному Дітеру!
Левін присвиснув крізь зуби. Потім навів багато різних аргументів, найважливіший з яких полягав у тому, що його ідеальний метод не спрацьовує з молодими людьми. До того ж, здавалося, що в ньому немає відвертої ненависті до Дітера, натомість своєму дідові він власноруч ладен був скрутити шию.
У мені ж вирували повністю протилежні почуття.
Коли під час розповіді я дійшла до цього пікантного місця, то стурбовано повернулася до пані Гірте. Вона вже спала, тож я могла продовжувати без жодних застережень.
Левін зрештою таки втаємничив мене в подробиці свого геніального плану, який аж ніяк не міг обійтися без тих крихітних пігулок отрути. Мушу визнати, що ризик був невеликий. Мій страх стати співучасницею зменшився. Проте огиду та свої моральні докори подолати вдалося не так швидко. Хоч я й усвідомлювала, що стара людина з хворим серцем не може розраховувати на довге життя, але ніхто не мав права «розпоряджатися долями», як казав Левін і його дід.
Левін продовжував ділитися своїми роздумами:
— Він не відчує болю, помре за лічені секунди, сімейний лікар з розумінням сприйме його смерть і видасть відповідне свідоцтво, нічого не запідозривши. До речі, я знайомий з його лікарем, той теж уже не молодого віку… Звісно, це не може статися у вихідні, адже тоді викличуть стороннього парамедика, реакцію якого важко передбачити.
Я мала б згадати людей серед родичів чи друзів, які бажали швидкої смерті: впасти мертвим, без лікарні, катетерів і апаратів. Хіба ж не краще посприяти Герману Ґраберу такою безболісною смертю, ніж спостерігати, як він місяцями страждає в лікарні?
— А Марґо? Якщо вона щось запідозрить?
— А що вона? Тут нема чого хвилюватися: її обдарування точно не лежить в інтелектуальній площині. Вона знає, що в нього хворе серце, тож коли знайде труп, буде горланити й викличе лікаря, як і годиться в таких ситуаціях.