— Ви незабаром захворієте, Гелло, — сказала моя шефиня. — Я по вас бачу.
Я запевнила її, що в мене просто «ці дні», а я тоді завжди маю вигляд трупа. Вимовляючи це слово, я похлинулася, тож дихала, як астматичка.
Директорка несхвально похитала головою.
— Ідіть краще додому, — порекомендувала вона. — У клієнтів залишаться не найкращі враження, якщо вони заразяться від аптекарки.
— Усе справді добре, — поклялася я. — Якщо ви дозволите, я можу прилягти на десять хвилин у підсобці.
Цей час я використала, щоб ретельно намалюватися. Тим часом настала майже одинадцята. Може, за всі ці роки отрута втратила свою дію? Я щиро на це сподівалася.
Як тільки рожевощокою я повернулася назад за прилавок, задзвонив телефон. Левін сухо повідомив:
— Мушу повідомити тобі сумну звістку. Мій дід помер. Можливо, я пізніше ще раз зателефоную, але зараз мушу негайно виїжджати до Фірнгайма.
Я відповіла йому так само формально, адже моя керівниця підслуховувала:
— О Боже! Мені дуже шкода! Коли це сталося? Тобі телефонувала покоївка?
— Ні, особисто лікар. До зустрічі!
— Щось сталося? — запитала мене допитлива директорка.
Я кивнула.
— Помер дід мого хлопця; але він був старий і хворий, тож цього й слід було очікувати.
— Хочете сьогодні піти раніше? — запитала вона.
— Дякую, але в цьому немає потреби.
Цілий день Левін не виходив на зв’язок; я припускалася помилок за роботою, неправильно розставляла медичні препарати й забула вислати одній хворій жінці таблетки. Пунктуально, ні на хвилину раніше, я покинула аптеку.
У квартирі було порожньо. О восьмій нарешті задзвонив телефон. Я кинулася до нього, то була Доріт.
— Ти вже знаєш, що сталося з твоїм багатезним хлопцем? — безцеремонно запитала вона. — Його дід сьогодні помер.
— Звідки ти знаєш? — запитала я, розтягуючи слова.
— Від Ґеро. Чоловіки — ще ті язикаті Хвеськи. Сусід старого Ґрабера бачив похоронний катафалк… Він працює з Ґеро… Ну, і що тепер, переїдете на віллу до Фірнгайма й розпочнете ремонт?
— Ти надто багато хочеш знати, — відповіла я коротко.
Я хотіла, щоб усім розпоряджався Левін.
— Я купила собі сьогодні шовковий блейзер, — сказала Доріт. — Вгадай, якого кольору! Рожевий!
Мені було не до балачок, тож я перепросила й поклала слухавку. Я б залюбки взяла душ, адже мене заливав піт. Але якраз тієї миті, коли тепла вода побігла б моїм тілом, міг задзвонити телефон. Я вже не розраховувала на дзвінок Левіна, але це могла би бути поліція, яка повідомила б мені про його затримання.
О пів на дев’яту я нарешті почула звук «порше». Я вибігла до дверей будинку, на крилі машини виднілася величенька вм’ятина. Левін дістав з переднього сидіння велику кількість пластикових пакетів, вручив один з них мені й галантно промовив:
— Стули пельку й зачини двері! Усе добре!
Ми ще не зайшли до квартири, як нерви взяли наді мною гору.
Але Левін лише посміхався.
— Зараз сама все побачиш. Наше чекання не було даремним!
Він дістав із пакетів шампанське, мій улюблений салат, свіжі креветки, екзотичні фрукти й паштети зі скоринкою.
— Ти не голодна?
Усі думки про їжу мене покинули, але вигляд цих харчів одразу ж усупереч моїй волі пробудив у мені апетит. Та все ж я хотіла знати, де Левіна досі носило.
— Що значить носило? — захищався він. — Увесь цей час я працював.
Поки я, принісши тарілки, розкладала їжу, він розповідав: Марґо приготувала о десятій годині сніданок; Герман Ґрабер смачно поїв, а тоді, як завжди, читав газету за горнятком кави. Коли він завершив, Марґо пішла на закупи. Повернувшись через півгодини, вона виявила мертвого, який мирно сидів за письмовим столом, випустивши з рук карти для пасьянсу. Він був ще теплий, казала Марґо, але вона так сильно злякалася, що їй волосся стало дибки. Вона одразу ж зателефонувала доктору Шнайдеру. Коли лікар побачив, що вже нічим не зарадиш, він виписав свідоцтво про смерть і зателефонував Левіну. У Фірнгаймі ще на порозі будинку Левін наштовхнувся на Марґо у сльозах. Жінка вважала, що це вона винна, дідусеві не варто було пити міцну каву. Левін відпустив її на цей день.
— І що ти далі робив?
— Я ж уже сказав, працював не покладаючи рук. Але воно було того варте!
Я не до кінця розуміла, але Левін засунув мені до рота повну виделку креветок і аж засяяв. Він удруге наповнив свій келих шампанським:
— Будьмо, Гелло! За кращі часи!
Він відкрив наступний пакет і видобув звідти коробочку для ювелірних прикрас.