Це сталося, коли мені виповнилося дванадцять. Під час короткої перерви вчителька вийшла з класу, а я поспішила до туалету, який відвідувала надто часто через свою нервозність. Коли вже збиралася повернутися до класу, двері не відчинялися. Добрий десяток дітей підпирав їх з того боку. Можна було чути, як вони перешіптувалися й намагалися стримати хихотіння. Власне кажучи, я не так швидко панікувала, але того похмурого січневого дня ще зранку мала сумний настрій, тож коли це сталося, більше не могла стримати сліз. Я з розгону штовхнула пофарбовані в сірий колір, подряпані дерев’яні двері, які відділяли мене від усіх інших. Урок мав би розпочатися за кілька хвилин, тож мені просто можна було дочекатися дзвінка, а побачивши вчительку, діти повернулися б на свої місця з невинними обличчями. Але я тоді сприйняла ту ситуацію та свій натиск надто серйозно.
Двері подалися, ніби їх ніхто й не підпирав, і я вилетіла через поріг, немов гарматне ядро. Я ще встигла відчути, як латунна ручка з силою вдарила мою руку, а тоді я гепнулася на підлогу, встелену зеленим лінолеумом. Майже одночасно з цим зайшла вчителька. Мої вороги вихором метнулися на свої місця.
Звісно ж, мене розпитували. Я не розповіла нічого, адже зради мені б ніхто не пробачив. Незабаром у класі знову запанував спокій, але тут виявилося, що немає одного хлопця. «Акселю стало погано», — запевнила вчительку моя сусідка по парті. Та послала іншого учня, щоб той з’ясував, що сталося, але він повернувся ні з чим. Зрештою вчителька сама вийшла в коридор, заглянула навіть до чоловічого туалету, сумлінно виконуючи свій обов’язок нагляду за дітьми. Нарешті хтось із нас висунув припущення, що Аксель, мабуть, побіг додому, боячись, що я звинувачу його. Оскільки він завжди знаходив причину, щоб прогуляти школу, така версія видавалася правдоподібною.
Акселя знайшли через чотири години. Як показав розтин, я з усієї сили увігнала дверну ручку йому в череп. На власне нещастя, він саме зазирав у замкову шпарину, коли всі інші відійшли від дверей. Аксель утік до підсобки, де зберігали географічні карти, напевно через страх бути покараним та приголомшення від сильного болю в голові. Причина смерті — широкий крововилив у мозок.
Поліція розпочала слідство, про яке я вже нічого не пам’ятаю. Коли на парті в мене з’явилися перші більшою чи меншою мірою анонімні записки, мої батьки перевели мене до іншої школи. На клаптиках паперу в голубу лінійку було написано «вбивця».
Тато часом дивився на мене довгим поглядом, зі сльозами й безмежною втомою в очах.
Мене забрали зі школи й перевели до гімназії для дівчат, якою завідували монахині ордену сестер-урсулинок. Тож я поводилася відповідно — чемно й виховано. Просто не привертати до себе зайвої уваги — такий був мій девіз. Щодо всього іншого, то до мене ніхто не проявляв ворожості: смерть Акселя тут не обговорювали, адже моя нова школа містилася у зовсім іншому районі. Я мала імідж дещо нуднуватої зразкової учениці, і мене це цілком влаштовувало. Змінилося все лише з настанням мого шістнадцятиріччя і зростанням у мені незрозумілого потягу до осіб протилежної статі.
Спогади про це мордують мене зараз, коли лежу тут і не можу рухатися. Це триває і вдень, і вночі.
У цій лікарні мало тиші, адже тут навіть пакет першокласного обслуговування передбачає перебування в палаті на дві особи. Я не можу читати тут щось путнє. Постійне відволікання медичним персоналом, безперервне вимірювання температури тіла, ковтання пігулок, відсутність інших чуттєвих задоволень, очікування поганої їжі, більшою чи меншою мірою мимовільне підслуховування чужих відвідувачів — усе це затягує дні в один вузький корсет. Ми рано гасимо світло. Я, немов та Шахерезада, постійно розповідаю пікантні подробиці свого життя; натомість у моєї сусідки по палаті, пані Гірте, за плечима немає жодних інтимних моментів, якими б вона могла поділитися. Від старої діви нема чого очікувати ані якогось жвавого любовного життя, ані справжнього скандалу. Вона перебуває у Гейдельберзькій лікарні, бо їй видалили матку. То просто міома, стверджує вона, безневинний згусточок, який, однак, спричиняє проблеми. Я ж думаю, що у жінки рак.
Добре, що Павел приніс мені фотоальбоми. Тепер часто їх переглядаю, адже це непогана альтернатива читанню. При нагоді демонструю окремі фотографії своїй сусідці. У свої п’ятдесят вісім років з таким голубуватим відтінком волосся вона є разючою протилежністю мені. Її відвідує лише якась іще старіша жінка, що здебільшого розповідає тільки про свого собаку та власний досвід у лікарнях. Коли біля мого ліжка сидить Павел, то пані Гірте розглядає його з неабиякою цікавістю; під час наших розмов півголосом вона вдає, ніби спить, хоч я впевнена, що вона так само підслуховує моїх відвідувачів, як і я підслуховую її.