Останнім часом вона проявляє до мене більше зацікавлення, але це не приводить до того, що вона розповідає щось про себе — мабуть, там нема що розказувати. Хай там як, це до сміху нудно, коли вона з пані Рьомер балакає про собак, лікарів та колишніх колег. Можливо, саме через це сусідка невтомно підштовхує мене до розповіді.
Левін не казав цього прямо, але очікував, що я перепишу все майно на нього. Він давав мені це зрозуміти усілякими натяками та любовними жестами зі свого боку. Я скористалася цією ситуацією, щоб таки дізнатися, чому Дітер та Марґо одружилися.
— Вона якось забезпечила йому алібі, — невпевнено сказав Левін.
— Фальшиве алібі?
— Звісно.
Після довгих наполягань я таки дізналася, що Марґо тоді завагітніла.
— Від Дітера?
— Імовірно.
― І де ж та дитина?
— Марґо сиділа на наркотиках, навіть під час вагітності. Дитина побачила світ передчасно, тож померла.
Це все так зачепило, що мене годі було заспокоїти.
— У цій історії був і свій позитив, — розповідав Левін. — Марґо пережила настільки сильний шок, що припинила колотися.
Хоч мені трішки й було шкода Марґо, але з іншого боку, я не могла збагнути її безвідповідальності. І ще та справа з алібі. Він про це не розповів.
Щовихідних ми їздили до Фірнгайма, щоб перевірити, як ідуть справи у майстрів. У мене тим часом виникла якась внутрішня любов до свого дому. Зимовий сад завжди був моєю мрією. Його прибудували за будинком, тож з нього відкривався чудовий вигляд на мій великий сад. У своїй уяві я вже бачила там квіти, рослини, які буяють в усі пори року, меблі з ротангу та індійські шовкові подушки, що запрошують до відпочинку, папугу, який похитується на тропічних ліанах. То мусив бути мій рай.
До слова, мені зовсім не подобалося, що Дітер і Марґо не збиралися пакувати свої речі. Левін вважав, що позаяк ми плануємо переїжджати до вілли аж після завершення ремонту, то їм обом спокійно можна виділити дві кімнати, поки вони не знайдуть собі якогось підхожого житла.
— Але вони навіть не шукають квартиру, — сказала я.
— Звісно ж, шукають, — протестував Левін. — Але ти сама знаєш ситуацію на ринку нерухомості, там на раз-два житло не знайдеш.
Очевидно, що Дітер отримав якусь невідому мені компенсацію, бо інакше з чого він жив? Марґо теж, мабуть, отримувала й далі заробітну платню, що певною мірою мало сенс, адже вона відчиняла майстрам, прибирала після них бруд та забезпечувала їх напоями.
Дві ванних кімнати я вважала доречними — до цього часу в будинку була лише одна — адже наші діти мали би хлюпатися у власній ванні. Та чи потрібні нам дві кухні?
— Якщо ми опинимося у скрутному фінансовому становищі, — казав Левін, — то завжди зможемо здавати один поверх в оренду, оскільки з власною кухнею кожен поверх перетворюється на окрему квартиру.
— Якщо виникне така необхідність, то завжди можна буде змінити планування, — вирішила я й не дозволила більше зі мною торгуватися з цього питання.
Коли ми — після трьох місяців будівельних робіт — нарешті переїхали, Дітер та Марґо і далі жили там, тож у нас була спільна кухня. Драму було запрограмовано наперед.
Я охайна, майже педантична людина, адже інакше б не стала аптекаркою. Ще малою дівчинкою я залюбки випікала тістечка та пироги, зважуючи все до останнього грама на поштових вагах. Моя кухня блищить, має свою систему, я можу одним рухом відшукати із зав’язаними очима те, що мені потрібно. Я негативно реагувала на неохайність Левіна, але пробачала її йому, як пробачають дитині.
Кухня — це моя маленька лабораторія, царство ароматів, прянощів та експериментів, у якому я відпочиваю після довгого робочого дня в аптеці. Від моєї бабці мені дістався ляльковий магазинчик: у його дерев’яних шухлядах, на кожній з яких прикріплена порцелянова табличка, я зберігаю свої прянощі.
То був перший шок: ваніль, кориця, гвоздика та кардамон лежали не у своїх мініатюрних комірках, а були засунуті до ядучо-рожевої пластикової банки з-під дешевої кави. Замість них Марґо позапихала до моїх шухлядок пластир для ран, гумки для закруток, етикетки для заморозки, скріпки, стиральну гумку та інші неїстівні речі. Я мало не знепритомніла, позбирала всі ті жахливі предмети в одну купу й висипала їх у неприбраній спальні Марґо. Та зрозуміла все правильно: війна почалася.
Через переїзд моє життя дещо ускладнилося. Від моєї першої квартири до аптеки було рукою сягнути, зі Шветцингена трохи далі, а тепер мені доводилося їхати машиною добрих півгодини. Та все ж я не хотіла зараз прощатися зі своєю роботою та самостійністю. Тож зранку прокидалася першою.