— Ревнуєш?
— До такої? Я не можу її терпіти. Там сам знаєш. Але для ревнощів у мене нема ні найменших підстав.
Левін зачув лихо, тож вийшов з кімнати.
Увечері я довідалася, що він планував виїжджати з самого рання, бо Дітер також з ним не їхав.
— Щоб ти не хвилювалася, я зроблю на своєму шляху зупинку, — сказав він.
Я прийняла п’ять таблеток валер’янки, щоб випадково не зробити йому зранку кави. Левін спакував речі й на кілька годин заснув біля мене, але я цього не помітила. Коли прокинулася, то «порше» з Левіном уже прямував до Іспанії.
Я скористалася відсутністю Левіна для нечесного вчинку. У газету подала оголошення: ПРОДАМ ДЕШЕВО МЕБЛІ ЧАСІВ ДІДУСЯ. До цього часу ми не обговорювали, кому належав похмурий дубовий буфет Германа Ґрабера чи інший подібний інвентар — мені чи йому. У заповіті цей пункт залишився невисвітленим. Важливі ті речі для Левіна чи ні, мене не обходило, я хотіла звільнити ту мансарду й користуватися нею, до того ж одна. Він мав собі комірку для навчання, а де ж була моя?
Усе розкупили за один вечір. Мені дуже подобаються гарні старі меблі, але ці ніколи не були гарними. Тому я раділа, коли їх позбулася. Дітера в домі не було, тож він не бачив, як скупі люди на вантажних автомобілях, а також професійні ділки й торговці, крекчучи, виносили з дому весь той мотлох. Марґо хоч і дивилася на все це з роззявленим ротом, але не мудрувала над тим, чи мій вчинок був чистим з морального погляду. Вишкірившись, вона махала молодій парочці, яка транспортувала чорний гардероб з вирізьбленими глухарями й оленями.
На вихідних я залишалася з Марґо сама, тож мала намір змусити її гарувати, мов рабиню. Вона не раз запитувала, для чого мені, власне, ті мансарди. Наприклад, для гостей, відповідала я, а може, для бібліотеки чи простору для хобі.
Кімнати на горищі досі не знали ремонту. У планах їх треба було б встелити новим килимовим покриттям, стіни мали бути обклеєні світлими шпалерами. Марґо стогнала. Яка користь із того прибирання, якщо там усе одно буде ремонт! Вона щодо цього таки мала рацію, але товстий шар пилу та павутину я принципово не хотіла бачити у своєму домі, до того ж, так могли завестися шкідники.
Ми шкребли й мели разом.
— Ти тіко гляди! — по-панібратськи зауважила Марґо. — А в маленького крота сили, як у ведмедя.
То мав би бути комплімент. Я промовчала. Вона ж теревенила далі.
Левін уже точно на шляху додому, напевно, якраз у Барселоні, адже найкраще спиться таки вдома…
У мене мурашки забігали по шкірі.
Мені треба було себе пересилити, щоб у таку мить майже інтимної близькості ще раз завести розмову про звільнення. Коли ж вона знову заговорила про «нашого» Левіна, я більше не могла стриматися.
— Тебе не повинно цікавити те, коли повернеться мій чоловік, — відказала я. — Тебе має непокоїти лише пошук нової квартири. Якщо ти не зробиш цього добровільно, я звернуся по допомогу до юриста. Ми не укладали з вами договору про оренду, як ти, мабуть, сама знаєш.
Марґо вдалася до принизливого упрошування. Вона, мовляв, могла б прибирати квартиру на другому поверсі, а жити з Дітером тут на горищі, тоді у мене були б ще чотири додаткові кімнати.
— І як ти собі це уявляєш? — заперечувала я. — Тут нагорі немає ані ванної, ані кухні. Водні комунікації сягають лише другого поверху.
Та це можна було б виправити, запропонувала вона з поглядом переляканого кролика.
— Он як! І хто мав би за це платити? Може, ти?
Мансардні вікна мені подобалися найбільше. Я чітко уявляла собі тут свій прихисток, територію, куди не було доступу всім мешканцям дому. Через бруд світло не проникало крізь вікна.
Тим часом Марґо охопив запал до роботи. Вона принесла чисту воду та смердючі ганчірки зі своєї квартири. Очевидно, що в такий спосіб вона сподівалася мене задобрити. Власне кажучи, вікна потребували лише перефарбування ― за якістю вони були вічні. Я сиділа на підвіконні й ловила віконниці, щоб причинити їх і дослідити ступінь зношення. Вони були зроблені на совість, але, звісно ж, фарба полущилася. Марґо перейшла з відром до другого вікна.
— Віконниці треба зняти. Нехай Дітер їх відшліфує і пофарбує, — сказала я.
Він усе зробить, одразу ж запевнила мене Марґо.
Я вилізла на підвіконня й спробувала зняти віконницю із завіс, але мені не вдавалося.
— Не бабське то діло, най ся хлопи тим займают, — сказала Марґо.
І цим самим розбудила мою гордість.
— Тримай мене міцно, Марґо, — скомандувала я.
Жінка обхопила мої ноги, затиснувши всю мене, немов у залізні лещата. До мого носа долинав запах її поту. На жаль, у мене були надто короткі руки, щоб міцно вхопитися за віконницю.