— Краплю мастила в шарніри, — сказала я, — і то буде дитяча забавка.
Я збігла донизу, щоб принести мастило для швейних машин.
Коли знову піднялася нагору, Марґо стояла колінами на підвіконні. Її обличчя було геть червоне від напруження.
— Гелло, ходи підтримай мене! — гукнула вона майже командним тоном. — Видиш, же мам довші руки!
Я підійшла до неї і з неохотою міцно обхопила її кісточки. Ноги Марґо були кольору синьо-червоного мармуру, після гоління відросла чорна щетина. Поношені легінси сягали тільки до колін. Із зелених капців вибивалися жовті зроговілі п’яти трупного кольору. Важко передати словами мою огиду. Та найбільше мене виводив із себе тоненький потічок поту, який повільно й безперервно стікав зі штанини на мою праву руку.
Вона випрямилася. Одним різким рухом ухопила віконницю руками, але під її вагою раптом почала балансувати на краю.
Саме в цю мить на мене впала слизька крапля поту. Через невимовну відразу мною прокотився спонтанний імпульс, і я її відпустила. Марґо зірвалася з вікна, тримаючи віконницю обома руками. Я з жахом витріщилася у глибину. Там, двома поверхами нижче, лежала вона, мертва чи жива — важко було сказати. Через поспіх я перекинула відро з чорною від бруду водою, зашпорталася об мітлу, впала, різко скочила на ноги й злетіла вниз, перестрибуючи сходинки так, немов утікала від фурій.
Знадобилося всього кілька секунд, щоб я вискочила у сад, туди, де на кам’яній терасі лежала Марґо. Вона дихала, але була непритомна. Я намацала її пульс, який ще можна було відчути. Що робити? Я була вдома сама.
Звісно ж, я викликала карету швидкої. Два фельдшери й лікар екстреної допомоги доставили Марґо у лікарню. Сама заледве притомна, я намагалася додзвонитися до фірми, де працював Дітер, і довідатися, чи йому зможуть повідомити про те, що сталося. На тому боці говорив лише автовідповідач. Можливо, можна було б зв’язатися з Левіном в Іспанії через повідомлення на радіо?
Я зателефонувала Доріт. Майже беззвучно повідомила, що Марґо випала з мансардного вікна.
— Вона мертва? — запитала шокована Доріт.
— Ні, але мені так і не змогли пояснити, наскільки серйозно вона постраждала.
— О Боже, ти сама не своя, — сказала Доріт. — Ти бачила, як це сталося?
— Не зовсім. Я була в тій самій кімнаті. А тоді побачила, як вона лежить унизу. То було жахіття.
— А як так сталося, що вона ні з того ні з сього випала з вікна? — запитала кмітлива Доріт. — Таке ж буває лише з дітьми…
— Вона хотіла зняти віконниці. Їх треба було фарбувати.
Доріт присвиснула крізь зуби.
— Звісно ж, про тяжко травмовану не годиться говорити погано, але ж це безвідповідальна легковажність ― виконувати таку роботу самій!
Я не виправляла Доріт.
— Усе буде добре, — сказала вона, підбадьорюючи. — Можливо, це стане їй наукою. Спершу заспокойся. А якщо хочеш — приїжджай до мене!
Я б залюбки поїхала в Гейдельберг і віддалася материнській опіці Доріт. Але сідати за кермо машини була неспроможна. Треба було дочекатися Дітера.
Щоб повернути в голову ясний розум, я заварила собі міцної кави. Та не встигла її випити, як усе виблювала. Тоді піднялася вгору по сходах й оглянула місце злочину. Крізь підзорну трубу я подивилася на будинки, які стояли за садом. Десь там жили й друзі Ґеро. Чи міг хтось звідти щось побачити? Ні, ненависні ялинки затуляли краєвид. Навіть крізь підзорну трубу я б не могла визначити, чи хтось у тих будинках мив вікна. Цей факт мене дещо заспокоїв. Опріч того, на вулиці не було ані сусідів, ані перехожих витріщак, щоб заглядати, коли під’їхала карета швидкої.
Проблемою була сама по собі Марґо. Вона знала, що я її відпустила. Що б я могла сказати у своє виправдання? Огида не може бути виправданням. Може, збрехати, що мене вкусила оса?
— Дурня! — виправилася вголос. У листопаді немає ос. Може, якийсь особливо огидний павук? Це видавалося більш переконливим, ніж проста крапля поту.
Через годину я зателефонувала до лікарні. Мене запитали, чи я родичка. Ні, просто знайома. Тоді мені не можуть повідомити жодної інформації, але важливо поінформувати найближчих родичів, щоб ті негайно з’явилися до лікарні. Я пообіцяла взяти цю справу на себе. Чи мала Марґо батьків? Я навіть не знала її дівочого прізвища. Кого можна запитати? Я зателефонувала до Левінового друга, але він теж не міг мені нічим допомогти.
Коли нарешті прибув Дітер, я вибігла до нього на вулицю. Він одразу побачив, що щось сталося.