На жаль, особою, яка зіпсувала всім настрій, була знову ж таки я. У мене було зловісне відчуття, що на гамаку лежить Марґо і спостерігає за нами; насправді ж там колисався наш похітливий кіт. Марґо, яка теж колись мала дитину — невідомо від кого, — всюди мене переслідувала.
— Досить пиячити! — раптом вигукнула я так, що чоловіки перелякано витріщилися на мене.
Тамерлан теж вистрибнув з гамака, а той ще якийсь час не переставав хитатися.
Уже не вперше я вийшла з кухні, не забувши дати розпорядження навести там лад.
Друга поїздка була незапланованою, раптовою і гіркою необхідністю для Левіна. Йому зателефонували з Відня й повідомили, що його мати потрапила до страшної дорожньо-транспортної пригоди. На засмученому обличчі Левіна можна було прочитати, що він цю історію не вигадав. Він не просив грошей, але, звісно ж, за авіаквитки заплатила я. Так само як і обміняла для нього австрійських шилінгів. Я б залюбки купила йому пальто, але Левін принципово віддавав перевагу коротким курткам.
Чи варто було мені їхати? На ту мить мені явно не кортіло кудись летіти. Про матір Левіна я знала лише те, що вона була запеклою фанаткою композиторки й письменниці Аннетти фон Дросте-Гюльсгофф, на честь якої збиралася назвати дочку. Коли ж на неї чекало розчарування у вигляді сина, то для імені йому обрали ім’я друга дитинства Аннетти — Левіна Шюкінґа.
До Святвечора залишалося п’ять днів, я взяла собі відпустку на два тижні. З тяжким передчуттям на серці я усвідомила, що буду з Дітером удома одна. Можливо, і йому треба було виговоритися.
Уже за вечерею, яку ми провели при світлі різдвяних свічок, Дітер зітхнув так глибоко і недвозначно, що я змушена була його запитати:
— Що сталося?
— Мені не так легко бачити, — сказав Дітер своїм дружнім, але тепер дещо сумним голосом, — яка ти щаслива з Левіном. Очевидно, дні зі мною вже давно забуто.
Я запевнила його в протилежному.
Особисті почуття тепер не мають значення, тепер головне — щастя дитини. При цьому він звернув на мене такий жалібний погляд, що я його ні з того ні з сього обійняла.
— Ми будемо самі кілька днів, — почала я. — У мене відпустка…
Я видавалася сама собі доволі фривольною.
— Ти вагітна, — нагадав Дітер.
Тут мене лихий попутав.
— Дитина від тебе, — сказала я.
Дітер знав, як правильно поводитися: обійняв мене, поцілував, демонструючи щиру радість.
— Коли ти скажеш про це Левіну? — запитав він.
— Зараз не найкращий момент, — ухилилася я від прямої відповіді. — Його мати, можливо, при смерті.
Цього вечора я пішла в ліжко разом з Дітером і ревнивим Тамерланом. Я сама собі дивувалася, але то було просто чудово.
14
Роземарі дечого не розуміла, а саме, що то за діти, які час від часу вносять безлад у нашу тиху палату. Хто чий?
У Доріт двоє дітей, пояснювала я, Франц і Сара, які приблизно однолітки з дітьми Павела, яких звати Коля та Лєне.
— Дивні імена, — промугикала Роземарі, — але річ не в тому. Коля та Лєне — діти Павела та божевільної Альми, правда ж?
Я кивнула.
— А той найменший, оте шило мале?
— Його звати Ніклас.
Вона пробурмотіла:
— Та тут чорт ногу зломить! Хочеш напахтитися парфумом? Та розповідай же нарешті далі.
Телефонуючи з Відня, Левін голосно плакав у слухавку. Його мати непритомна, прогноз невтішний. Його впустили до реанімаційного відділення всього на кілька хвилин. Я спробувала його втішити й підбадьорити, але розуміла, що в такій ситуації це не мало сенсу.
Коли ми починали зустрічатися, то мені здебільшого легко вдавалося щось вивідати у Левіна, адже, по суті, він був ще дитиною і залюбки виказував свої таємниці. Лише стосовно чоловічих справ мовчав як риба. Дітер був іншим, послідовним мовчуном. Я нічого не могла дізнатися про його сім’ю.
— Скільки у тебе братів і сестер?
— Надто багато.
— Твої батьки ще живі?
— Якщо ще не вмерли, то — так…
Поки ми лежали на дивані, ніжно обійнявшись, я таки спробувала випитати в Дітера щось про його минуле.
— Я випадково дізналася, що ти відбував покарання за нанесення тілесних ушкоджень, — обережно розпочала я й пригорнулася до нього ще ближче.
— Гм, — прозвучало у відповідь.