До Різдва залишилося два дні. Дітер купив маленьку ялиночку, він радів святу. У нього такого ще ніколи не було — затишний дім, кохана жінка, очікування дитини. Він остаточно покінчив зі своїми давніми знайомими із наркобізнесу. Завдяки мені він став іншою людиною.
У Доріт цими днями було мало часу. Коли вдома двоє маленьких дітей, то різдвяна підготовка перебуває на зовсім іншому рівні. Під час розмови телефоном вона була задиханою і загнаною, тож не мало ніякого сенсу зараз їй розповісти про ситуацію з двома татами. Натомість ниття Левіна підштовхнуло мене до іншої ідеї — зателефонувати власним батькам і розповісти їм, що наступного року вони можуть розраховувати на радість іще раз стати дідусем та бабусею.
— Ми вже зачекалися цієї новини, — відповіла мама. Зрештою, ти вже більше ніж півроку заміжня.
Я опанувала себе.
— Ну, хоч раз у житті я здійснила ваші очікування, — то було все, що я спромоглася відповісти в ту мить.
Тато втрутився в розмову. Він підслуховував.
— Сподіваюся, все добре, — сказав він.
Ці добрі слова теж мене ранили.
— Я ще не така стара. Через десять років я все ще матиму можливість народжувати, — мовила я твердо.
— Це стосувалося не твого юного віку, — галантно відповів батько, — а твого юного чоловіка.
Я поклала слухавку. Найближчим часом нехай не розраховують, що я зателефоную, принаймні про звичні дзвінки на Різдво та Новий рік можуть забути.
Через дві години зателефонував мій брат Боб. Старі вже все йому розповіли.
— Вітаю! — сказав він. — Як ти дивишся на те, щоб ми відвідали вас у новорічний вечір? Я б привіз тобі дідів годинник.
Звісно ж, я дуже раділа б візиту свого брата — особливо без дружини, — але в цю мить хотіла побути наодинці зі своїми чоловіками та зі своїм станом. Мій брат запідозрив якісь ускладнення, які, щоправда, поки не загрожували.
— Ах, Бобе, — сказала я, — це справді дуже мило, але мене постійно нудить. Я хочу скористатися святковими днями, щоб довго лежати в ліжку й максимально мало гарувати на кухні — бо вже сам запах смаженої цибулі викликає у мене нудоту. Я була б не найкращою господинею в цей час.
У такий спосіб я зберегла шанс витягти брата до свого дому, коли справді виникне така необхідність. Я запам’ятаю це святкування Нового року на все життя, на жаль, з негативного боку.
Коли 24 грудня я повернулася з виснажливих закупів, на столі мене чекала записка. Левін хоче, щоб його забрали з аеропорту Франкфурта, його мама вночі померла. Дітер одразу ж виїхав. Я вдарилася гомілкою об візочок у супермаркеті, прищемила палець багажником, а тепер стояла, обвантажена важкими пакунками, перед холодильником. Очевидно, що обоє чоловіків розраховуватимуть на їжу.
Додому повернувся схудлий, розбитий Левін. Він хотів, щоб його, немов дитину, брали на руки й колисали. Він випив трішки чаю, а тоді лежав у гамаку, шморгаючи носом, у той час як Дітер намагався закріпити ялинку в підставці, а я збирала порохотягом ялинкові колючки. Опісля почала вішати на ялинку прикраси моїх діда з бабою. Пахло лісом. Левін приніс програвач платівок й увімкнув у зимовому саду свою улюблену: «Орфей та Еврідіка».
Ах, я її втратив, а разом з нею й усе моє щастя! ― доносилося до нас на повній гучності. До цього часу, слухаючи цю музику, я постійно уявляла, що втрачена — це я і що той біль серця присвячений мені. Тепер же це стосувалося його матері. Хіба не віддає інцестом?
Дітер, здавалося, не слідкував за ходом моїх думок. Він намагався закріпити зірку на вершечку ялинки, при цьому в думках перебував десь в іншому місці.
Я б краще увімкнула радіо та послухала американську різдвяну попсу, але натомість лунало: Ах, усе втрачено! Спокій і надію, втіху життя мені більше не відшукати.
Левін скавчав у такт цих слів так, що я більше не могла розібрати тексту. Як я могла саме зараз мучити його планами про розлучення?
Далі настала мелодраматична перерва на каву.
— Якщо ще існує якась утіха, — сказав Левін, — то це дитина. Близька людина вмирає, нова — народжується. Якщо це буде дівчинка, то нехай буде названа на честь моєї матері.
Я знала, що її звали Августа.
— У неї було друге ім’я? — запитала я обережно й уперше в житті по-справжньому захотіла сина.
— Звісно, — сказав Левін. — Августа Фрідеріка. Її всі звали просто Густель, як на мене, звучить гарно.
— Я згодна на Фрідеріке, — сказала я й побачила, як пересмикнуло Дітера.
Поївши, ми запалили свічки й трішки посиділи у роздумах довкола ялинки. Дітер приніс вино, і після п’яти бокалів Левін зловив ейфорію.