— Рожевенький ростбіф.
— Тобто з кров’ю, — сказав Дітер. — Краще не треба, у мене відраза до сирого м’яса.
Шкода цілого філейного шматка. Було б значно смачніше, коли він не повністю пропечений.
— Але Левінові більше до вподоби рожеве м’ясо, — сказала я, хоч сама не знала цього напевне.
Дітер нахмурив обличчя.
— Бідолашний сирітка, звісно ж, понад усе; до речі, я можу піти в шинок.
Тільки не це, тоді залишиться ще більше їжі.
— Це не проблема, — відповіла я. — Я просто залишу твою порцію на десять хвилин довше під грилем.
Дітер зрадів. Покірний, мов ягня, він чистив картоплю на гратен, а потім нарізав її тонкими скибочками.
Пізніше на кухню зайшов Левін зі свіжими персиками.
— З далеких земель. Сьогодні відповідатиму за десерт: фруктовий салат із дині, персиків та синього винограду.
Хоча Левін стверджував, що не вміє готувати, але постійно купував інгредієнти своїх улюблених страв. Я глянула на персики. Вони були настільки тверді, що з них не вдасться зняти шкірку.
16
— Ніяк не збагну, як можна постійно рубати лебедя, — сказала Роземарі Гірте. — Проте, мабуть, не мені кидати камінь першою.
— Скажи свою думку, — запропонувала я їй. — Ти б обрала Левіна чи Дітера?
Вона наморщила носа. Тоді пробубоніла:
— Я б перетворила їх на двох покірних індіанців.
Я нічого не второпала, але тоді прозвучав другий коментар:
— Багаті чи бідні, перед смертю всі рівні.
Цього дня вона віддалася розв’язанню кросвордів, тож час від часу запитувала про річку в горах Гіндукуш чи про інше несусвіття. Коли я змогла їй назвати УРІАН на «давня назва чорта, яку ще застосовують на позначення непроханих гостей», вона згадала про моє святкування Нового року, яке було ще попереду.
Я готувала пастоподібну емульсію із видушеного часнику, гірчиці, оливкової олії, солі, свіжозмеленого перцю й томатної пасти. На дві частини розрізала яловичину й пронизала їх грубим рожном. Обережно змастивши м’ясо олійними приправами, нарізала кільцями цибулю, виклала її на деко й нарешті увімкнула гриль. Ростбіф крутився не зовсім по колу, але з власного досвіду я знала, що зрештою вийде смачно. Дітер розклав тоненькі скибочки картоплі на пласкій формі для запікання. Тоді посипав сіллю та розмарином, а насамкінець полив зверху вершками. Левін мучився з персиками.
Через атмосферу зайнятості на теплу кухню знову повернувся певний затишок та відчуття довіри, як це вже було колись. Левін поставив платівку зі шляґерами тридцятих років і навіть намагався затанцювати степ. Під час звучання «Ausgerechnet Bananen» він посковзнувся на шкірці сала, яку Дітер використовував для натирання формочки.
— Перепрошую, — сказав Дітер, каючись, — мабуть, випадково впала.
Левін не став робити з цього трагедію. Мене дивувала його миролюбність.
Через сорок п’ять хвилин я дістала половину ростбіфа з духовки, загорнула у фольгу й залишила вистигати. Шматок для Дітера мав обертатися ще п’ятнадцять хвилин.
Нарешті ми сіли за красиво накритим столом у зимовому саду й помітили, що вже одинадцята.
— Дуже добре, — сказав Левін. — Ми увійдемо у новий рік за трапезою. Це не найгірший спосіб прогнати злих духів.
Їжа виглядала пречудесно. Обох задовольняв кривавий чи, відповідно, некривавий стан їхнього м’яса. У мене теж прокинувся апетит, хоч я погано зносила різкі запахи. А втім, після запаху жиру на кухні в зимовому саду було добре.
Левін забрав у мене з рук ніж і виделку.
— Це обов’язок голови сім’ї, — сказав він. — Навіть мій дідо, старший родоначальник, різав печеню власноруч.
А вже за мить він зневажливо хитав головою, мовляв, ніж надто тупий. З часів незавершеного навчання на стоматолога Левін виробив звичку до точних інструментів. Тож і тепер приніс мусат, яким вправно орудував.
— Ростбіф треба нарізати майже прозорими скибочками, — повчав він.
Мені подобалося, що й він знайшов собі якесь заняття.
Левін розпочав з нашого рожевого шматка, вправно відрізав першу скибку й поклав її мені на тарілку.
Дітер з огидою відвів погляд, червоний м’ясний сік збігав на тарілку, на якій лежав і його добряче пропечений шматок.
— Ви — канібали, — промовив він.
Тоді ми взялися за їжу, вихваляли одне одного за чудове приготування, випивали й намагалися позбутися ворожості, що виникла останнім часом між нами.
— Подивіться у вікно! — вигукнула я. — Сніг!
Те, чого так бракувало на Різдво, приніс нам Новий рік. Із зимового саду, що нагадував джунглі й світло з якого проникало в сад, можна було бачити білі сніжинки, які встеляли землю рівно й безперестанно.