Чоловіки недовго церемонилися, наклали пов’язку й підняли Левіна на ноші. Попри поспіх, вони хотіли знати, що сталося.
— Нещасний випадок, — чемно зізналася я. — Він посковзнувся і врізався головою в плиту.
Один із чоловіків подивився на мене гострим поглядом.
— Чому ж тоді він лежить не посеред кухні? — запитав він.
— Бо перш ніж упасти на коліна, він дочовгав сюди, — запевнила я. — Я тільки-но витерла сліди крові.
— Типова домогосподарка, — сказав парамедик. — Чоловік тут майже кров’ю стік, а вона спершу підлогу має витерти!
Мені не йшла з голови картина білого мов крейда, залитого кров’ю Левіна. Яке ж мале в нього обличчя і який же великий кулак у Дітера. Щоб якось відволіктися, я спершу помила підлогу, прибрала зі столу й поставила фруктовий салат до холодильника, а тоді повикидала всі недоїдки.
Коли кухня та зимовий сад знову були приведені до ладу, я набрала собі ванну, додала туди заспокійливий тонік і залізла в теплу воду.
Тільки тепер я могла все обдумати.
«Головне, що з моєю дитиною все гаразд», — подумала я, намагаючись знайти якусь утіху.
Опісля одягла нічну сорочку й халат і знову почимчикувала до зимового саду. Тамерлан зник. Звірятка справді страждали, якщо їхні господарі розбивали собі голови.
— Та-мер-лан, — сповнена співчуття, закликала я кота до саду. Серед тихого падіння сніжинок нараз виринув кіт й обережно наблизився до мене.
— Падав сніг на поріг, кіт зліпив собі пиріг, — проспівала я, і на якусь мить мені здалося, що я в якомусь фільмі.
З котом на руках я лягла в гамак і змерзла, незважаючи на гарячу ванну. Я не могла ані мислити, ані спати, а ніч іще навіть не думала закінчуватися.
О пів на другу задзвонив телефон.
«Точно Доріт, яка хоче побажати мені щасливого нового року, — пронеслось у голові. — Я цього не витримаю».
Коли ж телефон не вгавав, я таки посунула до апарата. Звісно ж, то була лікарня і Левін був мертвий.
Хоч це й справді телефонували з клініки, але Левіну було вже краще. Кровотечу з носа зупинили, розірвану верхню губу зашили. Щоправда, бракувало чотирьох верхніх різців. Якщо їх негайно привезти, то зуби можна було б законсервувати, а тоді в університетській стоматології Гейдельберга спробувати їх імплантувати.
Один зуб я знайшла й викинула його в смітник. Усі інші, мабуть, на вулиці в снігу. Бо на шляху до карети швидкої Левін іще раз сплюнув.
— Їх засипало снігом, — відповіла я втомлено. — Я б могла спробувати їх відшукати завтра зранку, коли буде світло.
На тому боці повідомили, що це може бути запізно. Знемагаючи від утоми, я впала в гамак так, як була. І саме в цю мить переді мною постала льодяна бурулька. Немов кіт, із темного саду прокрався Дітер.
— Гелло, у всьому твоя вина! — звинуватив він мене.
Від такого неподобства я закипіла злобою.
— То це я побила Левіна, що того забрали в лікарню? — зірвалася я на крик.
— Якби ти коротко і ясно дала зрозуміти, що батько — я, нічого б не сталося. Ти боягузка.
Тамерлан, хутряна грілка, вискочив з моїх рук. По гладенькій плитці він почав ганяти по всіх кутах якийсь дрібний предмет, так начебто життя раптом знову стало грою та задоволенням.
— Що там у нього? — запитала я, щоб змінити предмет розмови.
Дітер придивився: то був зуб.
— Як там Левін? — запитав він.
— Ти вибив йому різці.
Дітера, здається, совість не мучила.
— Він на це заслужив. Пільговий період скінчився.
— Ах, Дітере, — відповіла я надто легковажно через власне виснаження, — можливо, батько таки він. Звідки я можу знати.
Дітер застиг на місці.
— Ану повтори!
Я заричала, наче левиця:
— Та дайте мені спокій! Я не знаю! Може, й ніхто з вас, йолопів!
Усе сталося так швидко, що я зараз не можу відтворити тих подій у пам’яті. Я лежала на землі, грубо вирвана з гамака. Дітер кинувся на мене й душив.
— Шльондра! — вигукував він знову і знову.
З мого опору й дриґання не було жодної користі, він був сильний, мов ведмідь. Я ніколи не забуду страху смерті. Проте зрештою я неначе знепритомніла, мій страх минув. Я заспокоїлася. Серед хмар і туману я бачила Павела, немов богоотця з пишною бородою. Нараз до мене знову повернулася можливість дихати. Хватка довкола шиї послабилася, вага звалилася з тіла. Ледь притомна, я підвелася. Біля мене злилися у двобої Павел і Дітер.
Якби ж тут була поліція! Я спробувала звестися на ноги. Павел увесь посинів і задихався. Дітер горланив: