— Вам теж уже недовго, — сказав він мені. — Тоді доведеться перейти у друге відділення…
Тож незабаром нас розлучать.
Доріт застала мене цього дня після обіду в сльозах.
— Твоя директорка не хоче давати мені валіуму без рецепта. Що мені тепер робити? — поскаржилася вона.
Щовівторка по обіді в аптеці була лише Ортруд; я написала своїй колишній співробітниці записку з відтінком шантажу.
— Чому їй не випише той засіб лікар? — хотіла знати наївна Роземарі.
— Ах, та вони ж нічого в цьому не тямлять, — відповіла я. — Ті безсердечні створіння.
Після травматичних подій новорічної ночі Доріт телефонувала багато разів. Але я постійно її відшивала. То стверджувала, що якраз готую суп, то переконувала, що страшенно втомлена, то казала, що хтось подзвонив у двері чи що мені зараз має зателефонувати директорка. Доріт не здавалася, тож запросила мене до себе.
— Більше ніяких дурних відмовок, — сказала вона.
Вона й без того вже знала надто багато. Лєне бавилася з дочкою Доріт і при цьому розбазікала, що я постійно навідуюся в гості. Немов педантична гувернантка, Доріт вимагала пояснень.
— Нам добре разом, — сказала я, намагаючись бути максимально беземоційною. — Але якщо в тебе в голові зараз зародилися якісь підозри, то ти помиляєшся.
— Та ні, ти ж зараз вагітна, — запевнила Доріт. — Усім відомо, що діти в такому віці люблять пофантазувати. Лєне розповідала, що ти, мовляв, спала з Павелом в одному готельному номері, а діти спали поруч. Це ж одразу зрозуміло: мрія дитини, позбавленої материнської ласки.
Ми уважно зазирнули одна одній у вічі.
— А що каже Левін на оцю твою дружбу? — запитала вона.
— Він лежав у лікарні, — відповіла я, хоча розуміла, що це не найкраща відповідь.
Відвертальний маневр спрацював.
— А що з ним сталося? — запитала вона голосом, сповненим співчуття.
— Дітер вибив йому чотири різці.
Доріт глянула на мене з недовірою.
— Чому?
— У п’яному дурмані.
Тепер у її очах було помітно переляк.
— Сподіваюся, що ти негайно ж викинула того Дітера з дому. Хоча знаючи твою дурість…
Вона говорила зі мною, немов з якоюсь хворою. Може, я й не була рятівницею, але безсумнівно надто доброю для цього ницого світу. Вона сама поговорить із Левіном, щоб він прогнав Дітера вже сьогодні.
Уперше за часи нашої багаторічної дружби ми серйозно посварилися. Вона закидала мені тупість та соціальну одержимість.
Нарешті я таки випалила:
— Можливо, дитина від Дітера!
Доріт відмовлялася мені вірити, мовляв, мене вже ніщо не врятує.
Коли стан Дітера покращився, я викликала Левіна на переговори біля ліжка хворого. Левін одягнув штучні зуби, які ненавидів; свою лють він скеровував на мене, а не на свого кривдника.
— Вона хоче, щоб ми кинули жереб, чия це дитина, — сказав Левін.
Дітер глянув на мене із сумом.
«Ще трохи ― і ви обидва ридатимете», — подумала я.
— Ні, — відказала Левінові, — але я хочу, щоб ви пошукали собі інший притулок. Я більше не хочу з вами жити.
— А що ми тобі зробили? — жалісливо запитав Левін.
— Дітер мене мало не вбив, а ти зраджував мене з Марґо від самого початку.
— Хай так, але тепер ми квити, — сказав Левін.
Дітер, який тепер майже не говорив, зараз таки відкрив свого рота.
— Якщо ви викинете мене на вулицю, я накладу на себе руки, — сказав він так похмуро, що підстав сумніватися в цьому не виникало.
— Що означає «ви», — озвався Левін, — мене ж вона теж збирається…
— Окей, — сказала я. — Я не настільки безсердечна, що вам доведеться шукати собі притулку вже сьогодні. Але в майбутньому планую жити на першому поверсі сама. Ви ж можете перебиватися на другому, аж поки знайдете собі щось підхоже.
Обидва не сказали більше нічого.
Уже наступного вечора у нижній квартирі наводили лад. Левін за час моєї відсутності переніс свої пожитки нагору, щоб жити там в інтимній близькості до Дітера.
Коли я запропонувала Павелу переїхати до мене, він відмовився.
— Я не можу поселитися з дітьми у безпосередній близькості до божевільного… — він обірвав себе на півслові, адже, найпевніше, подумав про свою дружину. — Мав на увазі злочинця!
Поступово наставала весна, яка добирається сюди спершу по Бергштрасе — давній римській дорозі на західному краю Оденського лісу. У березні всі діти влаштовували ходу літнього дня й спалювали на площі Ринок величезного ватяного сніговика. На початку квітня почала цвісти моя магнолія, але, на жаль, через тривалі дощі красиві, злегка рожеві квіти коричневіли й уже незабаром лежали зів’ялі на землі. Коли ж, немов величезні букети квітів, зацвіли вишні, мені здалося, що я вперше відчула, як ворушиться дитинка. Моя вагітність проходила зразково, гінеколог був задоволений.