Павел вирішив, що зяючу рану треба зашивати. Я наклала пов’язку, і він повіз сина в лікарню.
Лєне, голосно ридаючи, споглядала за тим, як ми подавали допомогу її братові, тож тепер я взяла її на руки, щоб потішити, і знову пішла до нашого сонячного місця в саду. Мене збивало з пантелику, що Альму взагалі не збентежив нещасний випадок із Колею. Щоправда, вона не сиділа стоїчно у своєму кріслі, як я того очікувала, а натомість кудись зникла. Я одразу ж кинулася на пошуки, але не знайшла її ані в саду, ані в будинку.
Може, Альма сіла до Павела в машину?
У роздумах я присіла на сходинку. Лєне поступово заспокоїлася, я не хотіла знову тривожити дитину своїми енергійними пошуками. Але вона сама запитала:
— Мама теж з ними поїхала?
— Так, — відповіла я.
Скільки часу не буде Павела? Я знала, що на вихідних у залах очікування в хірургічному відділенні назбирувалася чимала кількість пацієнтів — футболісти, садівники-аматори та батьки з відчуттям провини, які випадково вивихнули своїй донечці руку під час фізичних вправ.
Альма не давала мені спокою. Я знову взяла Лєне за руку й потягла крізь кущі, вгору та вниз вулицею, у підвал, по всіх кімнатах. Ми шукали кота, запевнила я. Неохоче зрештою постукала в надії на допомогу в двері до Левіна. Ще коли він відчиняв, я почула — з неймовірним полегшенням — жіночий голос. Альма дивилася з двома кавалерами телевізор.
— Я лише хотіла запитати… — розпочала я.
— Сідай до нас, — сказав Левін. — Ми якраз дивимося турнір з тенісу.
Я заперечно похитала головою, розвернулася й пішла. Спустившись донизу, почала собі докоряти.
Левін та його супутник і гадки не мали про психоз Альми. Сподіваюся, вони не дали їй алкоголю. Левін, бува, не тримав у руках склянку віскі? Альма ж бо приймала психотропні засоби.
Через півтори години повернувся Павел. Коля добровільно вдягнув піжаму й хотів, щоб його вшанували як хворого героя. Він запитав мене про матір.
— Альма сидить за телевізором нагорі, — сказала я Павелу.
Він глянув на мене не вельми радісно й піднявся нагору.
Коли він знову привів свою дружину на нижній поверх, вона була помітно заведена. Лєне безперервно розповідала про падіння Колі. Дивним чином її мама щиро з цього сміялася, ми з Павелом переглядалися з осторогою.
— Коли будемо їсти? — запитала Альма.
Звичку рано вечеряти та вчасно йти в ліжко вона виробила у клініці.
Павел попрямував на кухню, я накрила на стіл.
— Недобре, — сказала Альма. — Бракує двох тарілок.
— Левін з другом їстимуть нагорі, — рішуче відповіла я, а в тої полилися сльози.
Павел гладив її, наче тваринку, а тоді дав їй три різні таблетки, які вона слухняно проковтнула. Попоївши, жінка чемно пішла спати, а ми ще залишилися з дітьми й уже вп’яте вислухали розповідь про падіння Колі.
Коли настав час сну, нам спершу довелося перегрупуватися. Я переїхала до студентської комірчини. Альма вже спала на моєму подружньому ложі, діти прослизнули до неї. Їм ніколи не подобалася віддалена мансардна кімната, яка сьогодні дісталася Павелу.
Посеред ночі я прокинулася. Світло було ввімкнуте, вона стояла прямо переді мною. То було неначе вві сні, який ще не минув. У казках Південної Америки таких істот вкладає спати їхня чорна рабиня: біла та флегматична, з хвилястим волоссям, зачесаним до блиску нянею.
— Де Павел? — запитала вона й витріщилася на ліжко так, немов він сховався під покривалом. Я тоді вперше помітила в її обличчі недовіру.
— Він спить у ліжку Колі на мансарді.
Вона сіла до мене на ліжко.
— А де спить твій чоловік?
Долаючи сон, я вказала нагору: подробиць Альмі знати не треба.
— Він гей? — безтурботно запитала вона.
Я заперечно похитала головою й демонстративно заплющила очі.
Вона все зрозуміла, тож підвелася, щоб піти.
— До речі, ті кавалери напрочуд веселі, — такі ідіотські слова мовила на прощання.
Засинаючи, я подумала, що «Дезіре» було б для неї підхожим іменем.
Ми всі довго спали. Діти зрештою прокинулись першими й вибігли на вулицю грати у футбол. При цьому Коля отримав чіткі накази поводитися спокійно. Я підвелася з ліжка втомленою, гукнула дітям, щоб вони йшли додому, потім, беручи душ, роздумувала, чи варто на сніданок зварити яйце.
Завтра в цей час її вже не буде, втішала я себе. Обслуговувати чоловіка і двох дітей ― ще куди не йшло, але божевільну жінку? До речі, вона видавалася мені розбещеною й ледачою. Здавалося, вона вміло використовувала свою хворобу, щоб не брати на себе ані відповідальності, ані якоїсь простої роботи, а жити натомість життям капризної дитини.