– Чорт забирай!.. – простогнав Ярослав і сам здивувався, наскільки у нього хрипкий і неприємний голос. – 3 такими темпами добряча половина авансу піде на купівлю нового одягу.
Він зібрався з силами і спробував звестися на ноги. За допомогою стіни це, хоча й не одразу, але вдалося. Без цікавості Ярослав поглянув на перелякане обличчя дами, котру щойно бачив у під'їзді в супроводі кудлатого пуделя і котра тепер стояла перед ним, уперто не бажаючи бути посттравматичним видінням.
– …не припините цієї вакханалії, я просто змушена буду звернутися по допомогу до… міліції! – Її фраза, очевидно розпочата ще в передпокої, поступово вповільнювалася, ставала дедалі млявішою, а останнє слово вона промовила тоном сомнамбули, поглядаючи на Ярослава так, як, очевидно, має дивитися на удава приречений кролик.
– Вже припинили, шановна, не хвилюйтеся, – відповів Ярослав, схиляючись над лежачим Федьком. – Міліцію викликати не потрібно, я сам цим займуся. А от «швидку» викличте. І чим скоріше, тим ліпше.
Першим, що з'ясував Савицький, була цілком утішна новина – пульс у Федька прослуховувався. Слабко, боязко, але серце билося. Обережно, намагаючись не рухати постраждалого, Ярослав оглянув його. Крові було не надто багато – по клітчастому лінолеуму розмазано всього кілька темно-вишневих крапель поблизу відкинутої навзнак голови, незначний слід кровотечі був помітний і на обличчі Нестеренка. Очевидно, кровотеча була носовою. Придивившись пильніше, Ярослав зітхнув. Слідів удару на обличчі не було, єдина рана зяяла лише на потилиці кудлатої Федькової голови. Він сів поряд, безсило відкинувшись на стіну, і припалив цигарку. Дістав мобільний і набрав Галкіна.
– Слухаю, – почув заклопотаний голос майора.
– Пиши адресу, Вадиме.
– Кажи, – з голосу Ярослава Галкін зрозумів, що зайві запитання не потрібні.
Ярослав продиктував адресу.
– Висилай оперативну групу. Тут дещо трапилося і… одним словом, це стосується нашої з тобою справи.
– Я потрібен?
– Навряд. Скажи лишень своїм спецам, що десь у кутку має лежати «макар» з глушником. Нехай пальці не замацають. Решту розповім пізніше. Зараз маю вшиватися.
З під'їзду долинуло клацання дверей ліфта, переляканий шепіт Федькової сусідки і швидкі кроки. За хвилину до кімнати зайшла жінка у світло-зеленому лікарському вбранні у супроводі молодика в білому халаті. Молодик одразу ж застиг, злякано оглядаючи розбитий ущент інтер'єр кімнати.
У руках стискав прямокутну металеву валізку з медикаментами.
Лікарка, миттєво оцінивши ситуацію, швидко стала навколішки біля Нестеренка і заходилася його оглядати.
– Ви були тут весь час? – запитала вона в Ярослава, не відриваючи погляду від пораненого.
– Не зовсім. Здається, закрита черепно-мозкова, більше я нічого не помітив.
– Розчин підготуй! – це вже до молодика, котрий усе ще не міг оговтатися. – П'ятдесят кубиків.
З передпокою долинули стишені голоси, Ярослав помітив кілька голів, котрі, ризикуючи пошкодити свої шиї, намагалися оцінити жадібними до страшної сенсації очима те, що діялося в кімнаті.
– Потрібні ноші, – коротко мовила лікарка.
Ярослав поглянув на годинник. Невдовзі з'явиться оперативна група. Зустрічатися з ними зараз – це означало втрачати дорогоцінний час.
– На жаль, не маю можливості допомогти вам, – Ярослав зняв із себе зіпсований піджак і, закинувши його на передпліччя, подався до виходу. – Але, судячи з усього, скрути в помічниках ви не відчуєте.
Таксист підозріливо подивився на подряпану фізію Ярослава, пляму крові на його сорочці навпроти грудей і роздерті джинси. Але, як водиться, запитав лише адресу. Ярослав невесело посміхнувся. Якщо незабаром серед таксистів Львова про нього почнуть ходити легенди, дивуватися не буде жодного сенсу. Він назвав адресу, попередивши:
– Там десять хвилин зачекаєш, потім поїдемо до аеропорту.
Таксист помітно пожвавішав.
– Як пан скаже. Хоч на край світу.
– Спочатку перевдягнусь.
Розділ 10
У приміщенні аеровокзалу Ярославу деякий час довелося провештатись службовими кабінетами і кілька разів звабливо посміхнутися гладкій дамі бальзаківського віку в кабінеті з допотопним комп'ютером, фікусом біля вікна і постером Алли Пугачової на стінці. Відчувши натхнення, гідне Остапа Бендера, він розпочав розмову про вкрай незадовільний стан пожежних гідрантів, вогнегасників і відсутність схем для евакуації під час пожежі у приміщенні. Врешті зміг-таки пробитися до відповідного офісу, де йому повідомили, що потрібний йому рейс обслуговував екіпаж пілота першого класу Матковського.