– Дівчино, люба! – заблагав Ярослав. – Скажіть, як мені зустріти когось з екіпажу шановного пана Матковського, і я погоджуся покласти свій паспорт поряд із вашим у РАГСі.
– Насправді?! – підіграла смішлива дівчина за конторкою. – Ви мене не обманете?
– Я? Нізащо! Хоча… ні, вас – нізащо!
– Заспокоїли…
Цієї миті двері розчинилися і, кинувши на Ярослава недбалий погляд, до кімнати зайшла струнка дівчина років двадцяти п'яти, зодягнута в уніформу стюардеси – коротка спідничка, білосніжна сорочка, досить глибоко розкрита на грудях, і франтувата оксамитова пілотка.
– Привіт, Софійко! – дзвінким голосом звернулася вона до Ярославової співрозмовниці. – Я вже вільна. Підемо кудись увечері?
– Навіть не знаю, мене ось тут сватають. Ще й у такий екзотичний спосіб. – Вона насмішкувато поглянула на Ярослава. – Вам посміхається фортуна, донжуане. Можете познайомитися з найкращою бортпровідницею Олександра Вікторовича Матковського.
Ярослав галантно вклонився і подав для привітання руку.
– Дозвольте відрекомендуватися, небесна дівчино: Ярослав Савицький.
– Дуже приємно, – знизала плечима дівчина. – Оксана Немирич. Залицяльників не потребую.
Ярослав одягнув на обличчя діловий вираз.
– Отже, наші інтереси співпадають. Моє серце вже дві хвилини належить вашій подрузі. Тож дозвольте поставити вам кілька запитань у якості детектива, котрий веде розслідування вбивства.
Оксана відразу заховала посмішку.
– Не розумію, але яке вбивство?
– Звичайне. Ви не хвилюйтеся, до вас воно не має жодного стосунку. Але, можливо, ви допоможете мені. Я бачив тут поряд невеличку кав'ярню, давайте пройдемо туди і порозмовляємо за чашкою ароматної кави.
– Добре, – погодилася дівчина. Її кокетливо-зверхній настрій немов випарувався після почутого слова «вбивство». – Ви з міліції?
– Ні.
– Журналіст?
– Теж не вгадали.
– Хто ж тоді?
– Простий український приватний детектив.
– А хіба ви буваєте не лише в детективних романах? – ніяково посміхнулася бортпровідниця.
– Як бачите. І зовсім недавно мені вже ставили таке запитання. Точнісінько така ж чарівна дівчина, як ви.
Оксана прочинила двері й повернулася до господарки кабінету:
– Я не прощаюся, Софійко!
– До вечора, – почула у відповідь.
У кафе аеропорту цієї години було зовсім мало відвідувачів. Ярослав запопадливо відсунув стілець біля столика в кутку, запрошуючи Оксану сісти, а сам попрямував до сонного бармена з краваткою-метеликом під неголеним підборіддям. Той, кинувши на відвідувачів оцінюючий погляд, продовжував неквапно протирати серветкою склянки. Ярослав замовив каву і повернувся за стіл.
– Я замовив лише каву, – раптом схаменувся він, ледве присівши. – Може, ви голодні? Я накажу принести дещо попоїсти…
– Не варто, – обірвала його дівчина. – Я не голодна, а пити алкогольні напої ще зарано. Отже, кава – це саме те, що потрібно. Крім того, ми тут не для вечері. Отже, що ви хотіли дізнатися?
Ярослав дістав цигарки і, запитавши дозволу у співбесідниці, припалив.
– Скажіть, Оксано, – запитав він згодом, – ви обслуговували рейс із Варшави минулого вівторка?
– Так.
– Дуже добре. Пригадайте, під час польоту не сталося нічого, що було б не схоже на звичайний перебіг подій? Чогось такого, що запам'яталося вам?
Вона задумливо знизала плечима.
– Здається, ні. Все за графіком. Від Варшави летіти недовго, крім того, зараз пасажирів зовсім мало. Багато хто подорожує наземним транспортом, так дешевше.
– Отже, пасажирів було мало?
– Так. Сімнадцять чоловік. Я добре пам'ятаю. Нерентабельний рейс. Якби не пошта, його б скасували вже давно.
– Пошта?
– Так, ми перевозимо пошту. З цього більші збори, аніж із пасажирських перевезень. Цивільна авіація переживає зараз далеко не найкращі свої часи.
Тихою ходою наблизився бармен. Вправно розставивши перед відвідувачами філіжанки з кавою і вазочки з цукром та вершками, він повернувся за стійку.
– Дивно. Я чомусь завжди вважав, що авіація – це… ну, одним словом, як у фільмі «Екіпаж».