– А по-третє, Євгена Бондаренка могли спровадити до кращого світу Сердюк із Мостовим, маючи якісь невирішені суперечки у колишніх або нинішніх справах. Ми, Вадиме, наблизилися до мого сюрпризу.
– Ну, давай, розповідай, що маєш.
Ярослав двома словами виклав те, про що йому оповіла стюардеса Оксана.
– Овва! – тільки й знайшовся Галкін. – А це вже не просто цікаво! Схоже, твій давній товариш звільнився від потенційного «глухаря»! Вона не могла помилитися?
– Навряд, – Ярослав дістав дбайливо згорнутий аркуш жовтуватого факсимільного паперу з роздруківкою пасажирів учорашнього рейсу на Варшаву. – Але вони летіли не під своїми іменами, ось.
Галкін швидко переглянув список.
– Двадцять три чоловіка, з них дев'ять жінок. Залишається чотирнадцять.
Ярослав пригадав слова бомжа Гришки, почуті, коли вів з ним бесіду після вибуху гранати на місці вбивства двох невідомих.
– Мені від початку щось спокою не давало. Твій «секретос агентос» описав гренадерів з Личаківки надто вже схожими на Мостового і Сердюка. Таких збігів не буває. Якщо додамо відбитки пальців Мостового на гільзі з місця злочину, все збігається. І мені підказує інтуїція, Вадиме, що серед безпритульних громадян міста Львова нещодавно зникли двоє осіб. Маєш два майже розкритих убивства.
– Не мала баба клопоту… Добре, з цими двома пізніше. Зараз потрібно займатися Сердюком і Мостовим.
Галкін запалив цигарку і кілька хвилин помовчав.
– Слухай, я підготую офіційний запит, а ти… Як щодо перспективи відвідати Варшаву?
Ярослав знизав плечима.
– Саме цим я й збирався зайнятися. Лишень закінчу ще одну невеличку справу у Львові. Мені потрібна адреса родичів Бондаренка.
– Адресу дам. На коли в тебе квиток?
Ярославу залишилося тільки посміхнутися.
– Квиток завтра на ранок. Звідки ти знаєш, що я його купував?
– Я знаю тебе, Ярику. Цього цілком достатньо. Привіт від мене Маріушу.
Розділ 12
Наблизившись до дверей квартири, адресу якої отримав від Галкіна, Ярослав кілька хвилин постояв у нерішучості. Розмови, подібні до тієї, яка мала зараз відбутися, ніколи йому не подобалися. Не було й нагальної потреби приходити сюди, адже після відвідин аеропорту справа, здається, зрушила з місця і сліди вели в Польщу. Ярослав натиснув кнопку дзвінка.
За хвилину двері відчинилися. На порозі, запитливо поглядаючи на Ярослава, стояла літня жінка в чорній жалобній хустині.
– Доброго дня, – мовив Ярослав. – Я телефонував до вас.
Жінка хитнула головою.
– Я зрозуміла. Проходьте.
Ярослав, слідом за господинею перетнувши невеличкий напівтемний коридор, пройшов до кімнати, увесь інтер'єр якої становили два крісла, невеличкий столик і телевізор у кутку. Була в інтер'єрі кімнати ще одна цікава деталь – одна з її стін була повністю закрита стелажем, на якому розташувалися десять просторих тераріумів. Прозорі скляні призми, підсвічені зсередини лампами денного світла, приковували до себе погляд незвичними нутрощами. Схоже, там утримувалися павуки. Господиня, а нею була, без сумніву, мати вбитого Євгена Бондаренка, прослідкувала за поглядом гостя.