– Пригощайтеся.
Ярослав підсунув до себе чашку і почав розмішувати темний густий напій.
– Ви, напевне, здивовані?
– Чим, прошу? – не зрозумів Ярослав.
Господиня знизала плечима.
– Моєю поведінкою. Вона не схожа на поведінку матері, котра щойно поховала єдиного сина. Мені відомо це. Але, на жаль, мої врівноваженість і спокій – то лише маска, покрив, під яким я змушена утримувати свою розпуку. Тому, що так мені легше. Люди дивуються, он і Софійка, сестра Євгена, просить, щоб я поплакала. Не можу… – Ганна Юрїївна зітхнула. – Про що ви хотіли дізнатися?
– Власне, у мене одне питання: розкажіть мені про Мостового і Сердюка. Про їхні відносини з вашим сином… ну, взагалі про все.
– Мені ніколи не подобалися їхні стосунки, і я завжди казала Євгенові, що приятелювання з цими бандитами ні до чого доброго не приведе. Але хто нас, батьків, слухає? У нього, бачите, своє життя.
Ярослав надпив каву, завваживши, що напій був приготований зі знанням справи.
– Ви назвали їх бандитами. Вам відомо, чим займалися ці хлопці останнім часом?
– Звичайно, ні. У мене на кафедрі багато роботи з моїми павуками, я не маю часу перейматися їхніми брудними справами. А бандитами вони були ще з дитячого віку. Підстрелити з рогатки горобця або розбити скло – це до них. Курили у дворі за голубником, у нас там завжди кущі росли. А потім і вино попивали. Вони виросли на моїх очах, я знаю, про що говорю. Наш дільничний, покійний Гнат Миколайович, не мав більшого головного болю, аніж цих двоє гульвіс. Коли Євген з ними злигався, у мене була справжня депресія. Врешті, він і до в'язниці потрапив завдяки їм. Вам, напевне, це відомо.
– Так, відомо. Скажіть, може, Євген розповідав вам, які спільні справи він мав із Мостовим і Сердюком у Польщі? Можливо, якісь окремі деталі, натяки?
Ганна Юрїївна на мить замислилася.
– Навряд чи зможу допомогти вам. У нас із Євгеном була мовчазна домовленість оминати розмови про цих людей.
– Можливо, про щось розповідала Барбара?
Господиня пхикнула.
– Ця пані взагалі зі мною завжди була надзвичайно стримана. Зазвичай, окрім слів привітання або прощання, не наважувалась мовити жодного, за що я їй надзвичайно вдячна. Сволота! Вибачте, молодий чоловіче, але, пригадуючи цю людину, я фізично не можу дотримуватися мови, гідної інтелігентної людини!
– Ви не дуже любите Красовську?
– І ніколи не приховувала цього від неї. Вона, яка лише на дванадцять років молодша за мене, оплутала мого хлопчика, за що ж мені любити її?
– Але Євген, здається, кохав її?
– Він мене ніколи не слухав. Що з того вийшло, ви можете бачити. Ця ляшка вбивалася так, ніби вона має піти слідом за моїм хлопчиком в одну яму. Але я не здивуюсь, якщо наступного дня в її номері вже сидів черговий молодик.
Ярослав згадав, що наступного дня після виявлення Євгенового тіла в номері Красовської сидів саме він, обговорюючи можливість продовження слідства. Врешті, він не брався судити Ганну Юріївну за різкі висловлювання на адресу невістки. Він міг лише дивуватися мужності цієї маленької худорлявої жінки.
Опинившись на вулиці, Ярослав припалив цигарку і покрокував у бік трамвайної зупинки, проминувши неподалік від під'їзду пофарбовану блакитною фарбою будівлю голубника, яка стояла серед високих кущів. Очевидно, колись саме там Євген Бондаренко пробував палити свої перші цигарки, перебуваючи в компанії своїх майбутніх убивць.
Розділ 13
Варшава зустріла Ярослава широкими проспектами, естакадами шляхопроводів і потоками транспорту, дещо пригнічуючи після багатьох годин подорожі живописними сільськими пейзажами. Автобус деякий час долав затори, після чого швидко пробіг широким майданом перед вокзалом і зупинився, зітхнувши пневматикою гальм, біля перону. Ярослав підхопив валізу і подався до виходу, поспішаючи до стоянки таксі. Часу було обмаль, адже він хотів використати вечір не лише на облаштування в готелі, а й на зустріч із Маріушем. Той, посилаючись на зайнятість, усе ж обіцяв знайти вільну годину для зустрічі з давнім приятелем, а Ярослав знав напевне: якщо Маріуш говорить про зайнятість, це не просто намагання набити собі ціну. Він справді зайнятий важливими справами – пост заступника начальника поліції найбільшого з мікрорайонів польської столиці забирав багато часу. Ще Ярослав знав, що окрім Маріуша йому ніхто не допоможе у такій справі, з якою він прибув до Варшави.