Пройшовши скляною галереєю, що вела до приміщення вокзалу, Ярослав став на сходинку ескалатора, який швидко помчав його вгору, туди, де були розташовані виходи до міста. Несподівано почув позаду себе знайомий голос:
– А ви, Ярославе Савицький, не менш непосидючі, ніж я!
Повернувшись, побачив поряд із собою усміхнену дівчину, ту саму, з якою нещодавно подорожував із Польщі до Львова.
– Не впізнали мене?
Ярослав посміхнувся у відповідь.
– Я міг би радше забути власну адресу, аніж ваші чарівні очі, моя співчутлива супутнице. На жаль, ви не повідомили минулого разу вашого прізвища, але ім'я пам'ятаю чудово. Ви – пані Наталія.
– Розумію, Джеймс Бонд повинен мати добру пам'ять. Інакше який же він Джеймс Бонд! Мені немає чого приховувати. Дозвольте відрекомендуватися: Наталія Кондратюк.
Ярослав пустив повз вуха її доброзичливу шпильку.
– Ще раз дуже приємно. Ви приїхали чи від'їжджаєте?
– На жаль, півгодини тому приїхала і маю попереду кілька тижнів відрядження. Цього разу відпочинок виявився надзвичайно коротким. Втім, бачу, як і у вас.
– Що вдієш, – удавано зітхнув Ярослав.
Ескалатор виніс їх на верхній поверх будівлі вокзалу, звідки можна було потрапити до виходу і стоянки таксі. Ярослав поквапом поглянув на годинник, що не сховалося від Наталі.
– Поспішаєте?
– Чесно кажучи, так. У мене зустріч. Але до вас маю пропозицію.
– Яку?
– Ви залишите мені номер свого телефону, а я, звільнившись, запрошу вас на чашку кави і, користуючись нагодою, спробую довести, що я ніякий не Джеймс Бонд, а звичайний чоловік.
Наталка кокетливо примружилась.
– А пан Савицький не надто швидкий?
– Можливо. Але до надто рішучих дій мене примушує ваша магічна посмішка, так що вибачте ошелешеному чоловікові його нахабність. Лише страх удруге доручити нашу наступну зустріч його величності випадку керує мною.
Наталя засміялась.
– За словом у кишеню наш пан Савицький точно не полізе. Пишіть.
Ярослав швидко дістав з кишені мобільний і занотував продиктований номер.
– Мушу бігти шукати таксі, вас підкинути?
– Не потрібно, – замотала голівкою Наталя. – Мене мають зустріти. Чомусь затримуються, але то пусте. Проведу кілька хвилин за розгляданням жіночого журналу.
Таксі, вирушивши від вокзалу, одразу ж потрапило в затор, і поляк-водій, невисокий на зріст чоловік із пухкими щоками, високими залисинами і хитруватими очима, весь час щось бурчав собі під ніс. Іноді визирав у відчинене вікно, аби, поцокавши язиком, кинути колегам по нещастю щось на зразок: «Гоп-цоп, курче, кай ти єдєшь, но?!». Нарешті спекотні проспекти залишилися позаду і подряпана «Шкода» зупинилась поблизу невеличкого скверика, де в затінку високих осик заховалися кілька бістро. Ярослав розрахувався з водієм і швидким кроком попрямував до охайних столиків за низенькою кованою огорожею, що відмежувала бістро від решти скверу. Ще здалеку помітив Маріуша. Той сидів за крайнім столиком зі склянкою помаранчевого соку, перегортаючи якісь папери.
– Вітаю, Ярику! – він, здавалося, щиро зрадів старому товаришеві, з яким досить довгий час співпрацював раніше, перебуваючи на посаді слідчого. На великий жаль Маріуша, не тільки представники українського криміналітету намагалися заховатися в Польщі, а й польські шахраї, бандити і злодії полюбляли розтанути серед просторів України, тож дружні послуги від Ярослава не раз допомагали Маріушу уникнути прочуханки по службовій лінії. А той, будучи людиною честі, послуг не забував.
– Радий тебе бачити! – Ярослав простягнув для привітання руку. Маріуш піднявся зі зручного стільця, на якому сидів, потиснув руку Ярослава і запрошуючим жестом указав на стілець навпроти.
– Одразу хочу попередити: часу в мене трохи менше години, потім маю зустріч, від якої не можу відмовитися. Але маю надію, ми встигнемо вирішити всі нагальні питання. Увечері ж чекаємо тебе в гості. Заперечення не приймаються.
Ярослав сів на вказане місце, відкрив свою валізку і дістав з неї блокнот.
– Не заперечую. Я не забув про обіцянку яку дав Кшиштофу.
– Він буде щасливий, – на мить посміхнувся Маріуш. Його тринадцятирічний син Кшиштоф колекціонував фотографії старовинних фортець і замків, тож Ярослав, багато подорожуючи Україною, допомагав йому поповнити колекцію такими знімками, які неможливо було знайти в Інтернеті, отже був для хлопця одним з найкращих друзів.
– Ну а поки що давай до справ, – Маріуш поманив офіціанта і вказав йому на Ярослава. – Чогось прохолодного цьому панові.