– Дякую, Ярику, що не розбудив.
– Вибач, я забув, що у вас скоро північ. Я наберу тебе ранком.
– Не варто, я ж кажу – не спав. Кажи, що хотів.
– Як ти?
– Ще не зовсім оговтався, але вже вдома. Ще кілька днів, очевидно, доведеться полежати.
– Ти сам?
– Та де там! Галкін дав двох автоматників, сидять на кухні, в карти грають.
– Це добре.
– Ярику, на біса я їм?
– Поки не знаю. Але саме для цього я телефоную. Згадай, що саме ти накопав в Інтернеті перед візитом того пустуна?
Федько кілька секунд мовчав, збираючись із думками.
– Власне, інформації було достатньо, і досить різнорідної. Я тільки незадовго до цього купив на радіоринку кілька нових баз із даними, ключі до закритих серверів… Узагалі це тобі не цікаво, та й не телефонна розмова. Дещо було про Мостового і Сердюка, дещо – про Бондаренка. Кримінальні справи, судові рішення, доповідні записки, протоколи. Я все скинув на жорсткий диск, але тепер – сам розумієш… У принципі, можна повторити пошук удруге, але всі мої записи й диски пропали, бази теж. Потрібні час і гроші, яких ти мені не залишив.
– Гроші я перешлю ранком, отримаєш у банку. Але повторювати пошук не варто. Спробуй краще пригадати все ще раз і якомога детальніше. Коли саме почалася атака на твій комп'ютер? Одразу ж після скачування інформації про загиблих?
– Не одразу. Я працював понад дві години.
– Як це було?
– Потужна атака «спамом» на всі поштові скриньки і «троянами» – по IP-адресі. Шукали саме мене. Спробували обвалити мою операційну систему, але їм це не вдалося, я ж не «ламер», врешті-решт. Приблизно за півгодини завітав лисий. Далі тобі відомо.
– Розумію, – Ярослав вільною рукою припалив цигарку, – згадуй, що ти ще копав тоді. Ставлю сто проти одного, що після візитів на ресурси МВС у гості заходять не подібні до лисого люди. У тих дещо інший імідж.
– Я намагався прослідкувати банківські рахунки пані Барбари, Бондаренка та ще одного чоловіка.
– Кого саме?
– Семена Спудея. Пам'ятаєш такого?
– Звичайно, – Ярослав був колись особисто знайомий із керівником однієї з бригад, члени якої займались у Львові рекетом на початку і в середині дев'яностих. – Він тут до чого?
– Бондаренко тоді сів саме тому, що вони перейшли стежку Спудею. Тепер той у Польщі. Я подумав – може, ці події якось пов'язані.
– Це все?
– Так.
– Дякую, Федьку, я обов'язково перевірю версію причетності Спудея до нашої справи. Відпочивай, я зателефоную за кілька днів.
– Та яке там відпочивай? – зітхнув Федько. – Боки відлежав, піду до ментів у карти перекинусь.
Ярослав посміхнувся. Він на собі знав картярські здібності Нестеренка.
– Без штанів не залиш хлопців, до зв'язку.
Вимкнувшись, Ярослав раптом згадав про запрошення Маріуша. Швидко набрав його номер. Він ще не знав, що буде казати, але знав напевне: виконати обіцянку прийти в гості він сьогодні не зможе – надто втомився, та й останні події вимагали часу для аналізу.
– Маріуше, я порося, – сказав, коли почув у слухавці голос товариша.
– Ти не порося, ти свиня.
– Добре, я свиня.
– Кшиштоф образився на тебе, а ми з Агнєжкою підемо до ресторану вдвох. І не думай, що нам тебе буде не вистачати.
– Мені прикро за Кшиштофа. Скажи, я все виправлю, ось тільки відпочину з дороги і владнаю справи.
Маріуш засміявся.
– Добре, Ярику. Він у мене дорослий і все розуміє. Але май на увазі: якщо ти найближчими днями не знайдеш часу відвідати нас, ти ворог на все життя.
– Я неодмінно знайду час.
– Добре, час мені вирушати, Агнєжка викликала таксі. Якщо все ж передумаєш, набери мене.
– Дякую. Я відпочиватиму, – Ярослав відімкнувся.
У двері тихенько постукали.
– Хто? – Ярослав швидко оглянув кімнату в пошуках імпровізованої зброї. Найбільше підходила довга ніжка вентилятора.
– Ваша вечеря, пане Ярославе, – долинув з-за дверей голос коридорного.
Ярослав швидко від'єднав ніжку від вентилятора і, заховавши її за спину, відчинив двері. Коридорний був один. На руках тримав блискучу сріблясту тацю з прикритими скляними накривками тарілками.
– Залиште на столі, – Ярослав засунув руку в кишеню, відшукуючи гроші. За мить простягнув коридорному доларову купюру. – Дякую вам, візьміть.
Коридорний узяв гроші та вклонився на знак подяки, здивовано поглядаючи на ніжку вентилятора, яку Ярослав усе ще тримав у руках.
– Та ось, знаєте, зламалася, – розвів руками Савицький.
– Я покличу службовця…
– Ні в якому разі, – відмовився Ярослав. – Я зможу сам дати раду. До побачення.