– Слухаю, – ліниво протягнув незнайомий голос.
– Я хотів би розмовляти з Іваном.
– Хто його запитує?
– Ярослав Савицький.
– Тебе зараз наберуть, – категорично вимовив голос, і слухавка запищала сигналами відбою.
Очікувати довелося недовго. За хвилину телефон озвався, відгукуючись на виклик номера, за яким Ярослав щойно телефонував.
– Привіт, дорогий, – почув Ярослав голос Івана.
– Вітаю, Іване, радий чути тебе.
– Я теж радий чути твій голос. Приємно, коли тебе не забувають старі друзі. Я бачу, що ти в Польщі.
– Так, я у Варшаві. І хотів би зустрітися з тобою.
– Зустрітися, кажеш… Чому ж не зустрітися зі старим товаришем? У мене сьогодні не надто багато справ, тож радий буду тебе бачити. Де ти знаходишся?
Ярослав, орієнтуючись, озирнувся праворуч, потім ліворуч, після чого назвав адресу.
– Очікуй там, дорогий. Зараз до тебе підійдуть.
Вимкнувшись, Ярослав поглянув на офіціанта, котрий стояв навпроти нього, не наважуючись перервати телефонну розмову.
– Ще чашку кави, і прошу рахунок, – сказав він. Офіціант, кивнувши головою на знак розуміння, зник.
Не більше як за десять хвилин до Ярослава підійшли двоє смаглявих чоловіків у світлих літніх костюмах.
– Ярослав Савицький? – запитливо поглянув на нього один з них.
– Саме так, – відповів Ярослав, не відводячи погляду від холодних очей незнайомця, які прискіпливо вивчали його.
– Йдемо з нами, друже, на тебе очікують.
Ярослав мовчки встав і покрокував за незнайомцями. За кількадесят метрів від бістро побачив сріблясту «Тойоту Лендкрузер», за кермом якої нудьгував ще один, як дві краплі води схожий на Ярославових проводжатих, чоловік. За мить перед Ярославом відчинилися задні дверцята всюдихода. Не вважаючи за потрібне витрачати слова, один з незнайомців указав Ярославові на салон джипа, інший заскочив на переднє сидіння. За кілька секунд усі четверо вже летіли, швидко набираючи швидкість, переповненими транспортом вулицями Варшави.
Іван зустрів Ярослава в невеличкій бенкетній залі, що була на другому поверсі фітнес-центру «Адоніс». «Адоніс» належав Іванові багато років, він був одним з перших його капіталовкладень у Варшаві, тож Іван з ностальгією ставився до цього місця і влаштував тут свій «штаб». Ті кілька зустрічей, під час яких Ярослав бачився з ним раніше, завжди відбувалися або в цій залі, або поблизу басейну, розташованого на першому поверсі. З першого погляду Ярослав помітив, що за ті кілька років, які вони не бачились, Іван добряче розповнів і виростив собі черево, характерне для переважної частини чоловіків ромської національності. Проте його невеличкі очиці поглядали, як і раніше, з доброзичливістю і щирістю, за якими, наче вовчі ікла з-під овечої шкури, проглядали жорстокість і холодний розрахунок.
– Радий бачити тебе, дорогий, – Іван піднявся зі шкіряного крісла, у якому сидів, і ступив назустріч Ярославу, одночасно помахом руки видаляючи з кімнати його супутників. – Ти той самий чоловік у бездоганній формі, якого я пам'ятаю від першої нашої зустрічі. Все той же нордичний атлет, який десятками розбиває жіночі серця. Чому б тобі не погодитися на фотосесію? Я використаю твій торс для популяризації мого «Адоніса» і впевнений, що кількість клієнтів у мене зросте. Тобі ж обіцяю добре заплатити за рекламу. Погоджуйся.
Ярослав із посмішкою покрутив головою.
– При всій моїй до тебе повазі, Іване, не бачу себе в амплуа фотомоделі. Крім того, маю стійку алергію на об'єктиви фотокамер, – він простягнув Іванові руку для привітання.
Іван, за своїм звичаєм, напівобійняв Ярослава і вказав на крісло, що стояло біля невеличкого столика, сервірованого фруктами та напоями, навпроти того крісла, у якому сидів сам Іван:
– Сідай, дорогий, випий холодного мартіні. У тебе здорове почуття гумору, тому я можу дозволити собі пожартувати.
Ярослав сів і, зачекавши мить, прийняв із рук Івана прохолодний келих, на чверть наповнений прозорим напоєм, – він знав, що сперечатися з Іваном, коли той пропонує випити, не варто, якщо не хочеш зіпсувати розмову на самому початку.
– Щодо жіночих сердець мушу тебе розчарувати, Іване. Зовсім не залишається на них часу.