Іван співчутливо помахав головою.
– Так, справи, справи… Вони забирають левову частину нашого життя. Але саме вони сповнюють його змісту, виростаючи перед нами все новими й новими вершинами, що їх ми повинні підкорювати лише для того, аби побачити перед собою ще крутішу вершину та кинутися в бій, підкорюючи її. Чи не так?
– Ти філософ, Іване.
– Аж ніяк. Я лише маю час для думок, не спрямованих на те, щоб прожити нинішній день. Не завжди так було, але я домігся такого стану речей. Колись доможешся цього і ти. Я бачу в тобі енергію, якої вистачить, щоб дати тобі таке життя. Потрібно тільки працювати й очікувати, – Іван відсьорбнув мартіні й поглянув на Ярослава, – гарний напій.
– Надзвичайно гарний, мушу сказати, – відповів той.
– Я ніколи не вживаю того пійла, яке пропонують у магазинах під назвою «Мартіні». Не той смак. Лише угорський білий вермут, що його особисто для мене виробляє мій добрий знайомий з Будапешта, і джин, привезений із Лондона. Так, саме з Лондона. Голландський джин має надто міцний смак для приготування мартіні, запам'ятай це. Змішую я сам, адже всім відомо: якщо хочеш щось зробити добре, роби це сам. Пропорція – тільки п'ятдесят на п'ятдесят, я не люблю ці ультра-сухі мартіні, для приготування яких вермутом лише споліскують склянку, наповнюючи її джином. Але є ще один секрет!
– За останню хвилину я дізнався про мартіні більше, аніж за все попереднє життя, які ж після цього ще можуть бути секрети? – посміхнувся Ярослав.
– Секрети можуть бути навіть там, де тобі видається все давно пройденим і знаним, дорогий. Повір, я знаю, про що кажу. У нашому ж випадку секрет простий: головне – не охолоджувати напій надто сильно. Від надмірного вживання криги мартіні втрачає свій букет.
Ярослав промовчав. Іван кілька хвилин сидів, напівзаплющивши очі, так що неможливо було сказати, чи насолоджується він напоєм, чи обдумує якісь справи. Нарешті він подивився на Ярослава.
– Добре, дорогий. Я бачу, що ти не маєш надто багато часу для сторонніх розмов, тож готовий вислухати, яка справа привела тебе до мого дому.
– Часу в мене достатньо! – запротестував Ярослав, але Іван лише сумно посміхнувся.
– Не сперечайся зі мною, я циган і бачу душу людини так, як не можеш бачити її ти, слов'янин.
Ярослав відставив келих з мартіні.
– У Львові на мого колегу наїхали. Наїхали потужно. Він залишився живим лише тому, що надійшов я. Цікавилися його комп'ютером. Перед цим він намагався прослідкувати банківські операції однієї людини.
– Що за людина?
– Семен Спудей.
Іван відкинувся на спинку крісла, кілька секунд уважно дивився в обличчя Ярославу, після чого розреготався:
– Дорогий, твої колеги занадто легковажно ставляться до власного життя! – все ще сміючись, сказав він. – Навіщо йому було потрібно турбувати Семена в такій, е-е-е… неввічливій манері?
Ярослав коротко переповів про розслідування вбивства Євгена Бондаренка, оминувши всі подробиці, окрім того, що Бондаренко колись отримав тюремний термін саме за допомогою Спудея.
– Мій колега хотів прослідкувати, чи не було ніякого фінансового зв'язку між моїм клієнтом і Спудеєм напередодні вбивства.
– Розумію. Чого ж ти хочеш від мене? Семен мені не друг, але й війна з ним мені не потрібна. У наш час треба заробляти гроші, підтримуючи мир, а не розпочинати війни, погодишся зі мною в цьому?
– Так. Але мова не йде про війну. Мені лише потрібно знати, чи причетний Спудей до нападу на мого колегу. Далі я порахуюсь із ним особисто.
Іван відсьорбнув мартіні.
– Я маю поміркувати.
Ярослав устав з крісла.
– У будь-якому разі я вдячний тобі, Іване. За мартіні й добру розмову. Коли мені зателефонувати, щоб дізнатися, яке ти прийняв рішення?
– Я сам тебе наберу, дорогий. Не буду казати про те, що наша розмова не вийде за межі цих стін, яке б рішення я не прийняв, адже тобі це відомо. Удачі тобі.
Розділ 18
Вийшовши від Івана, Ярослав дістав із кишені список, з якого встиг викреслити вже чотири прізвища. Залишалось п'ятеро. Пометикувавши хвилину, Ярослав визначив, на яку адресу йому вирушати найближче, і покрокував до стоянки таксі перед фітнес-клубом – на трамваї довелося б їхати не менше сорока хвилин. За звичкою почав непомітно роззиратися навсібіч і хотів було вже сідати в автомобіль, коли помітив «хвоста». Чорна «Ауді» з затемненими вікнами, що стояла неподалік, захурчала стартером за мить до того, як Ярослав опинився поблизу таксомотора. Крізь ледь відчинене бічне віконце, здалося, зблиснула лінза об'єктива. Ярослав відчинив дверцята таксі.