– Вітаю пана! – мовив до водія з осяйною посмішкою.
– Вітаю, – ввічливо відповів таксист.
– Скільки мені буде коштувати поїздка до Старого Мяста?
– Лише п'ятдесят злотувок, – розплився в посмішці водій.
– Але хіба це не забагато?! – округлив очі Ярослав, краєм ока розглядаючи чорну «Ауді». Та стояла з заведеним мотором, але від'їздити не поспішала.
– Цілком нормальна ціна, – посмішка таксиста випарувалась, як вода з забутого на вогні чайника. – А пан знає, яку зараз маємо ціну на пальне?
– На жаль, мені невідомо, яка ціна.
Таксист крізь зуби назвав сильно завищену ціну літра бензину.
– Але за п'ятдесят злотих можна купити відро бензину! Адже тут не так уже далеко їхати! – замахав руками Ярослав.
Водій почав утрачати терпець:
– Пану потрібно їхати до Старого Мяста чи псувати мені настрій?
– Мені потрібно їхати, але я хотів би сказати, що я не один із тих туристів, котрі не знають цін на таксі у Варшаві! Тридцять злотих.
– Ні!
– Тридцять п'ять!
Таксист зітхнув, дивлячись на Ярослава, як на надокучливу муху.
– Пане, я назвав нормальну ціну. В будь-якому разі будете платити за показниками таксометра, і саме п'ятдесят злотих цей прилад нарахує до Старого Мяста. Наша суперечка просто кумедна. Або готуйте п'ятдесят злотих, або зачиніть дверцята.
Ярослав зачинив двері автівки й відійшов від неї на кілька кроків, діставши мобільний телефон. Повернувшись до стоянки спиною, набрав номер Маріуша.
– Привіт, Ярику, – почув за кілька секунд його голос. – Слухаю.
– Можеш записати номер? – замість вітання сказав Ярослав.
– Так.
– Ванда петер нуль вісім сорок чотири анджей. «Ауді А6» чорного кольору. Записав?
– Записав.
– Її пасажири, здається, мною цікавляться. Зможеш «пробити»?
– Думаю, так.
Недбало поглянувши вбік, Ярослав прослідкував за «Ауді», що ще стояла на своєму місці з заведеним двигуном.
– Дякую, я зателефоную, – Ярослав вимкнувся. За мить повернувся до таксі й з виглядом крайнього незадоволення заліз на заднє сидіння.
– Поїхали, друже, – сказав водієві. – Я волів би покататися Варшавою.
– Це може бути дорожче за п'ятдесят злотих! – зловтішно кинув водій.
– Мені щойно стало соромно за власну жадібність, – засміявся Ярослав. – Поїхали.
Таксист знизав плечима і виїхав зі стоянки. Чорна «Ауді» тієї ж миті рушила, сівши на хвіст таксомотору. Незважаючи на досить щільний потік транспорту, трималася одразу ж за автомобілем, у якому їхав Ярослав, навіть не намагаючись приховати свої дії. Ярослав зручніше вмостився на сидінні й почав роздивлятися околиці.
Авто швидко пробігло широким чотирисмуговим шосе набережної Костюшковської над блакитною стрічкою Вісли, потрапило в затор на шляхопроводі, що вів від мосту Сласько-Дабровського, після чого обабіч дороги потяглися потопаючі у кронах тополь і кленів будинки, розташовані вздовж алеї Солідарності. Нарешті водій звернув праворуч, і, проминувши площу колони Сигізмунда III Вази, машина повільно покотилася в бік варшавського Королівського палацу. Шофер, який весь час їхав мовчки, напівобернувся до Ярослава.
– Пан помітив чорне авто позаду?
– Так, друже.
– Це, звичайно, не моя справа, але воно тримається за нами від початку.
– Мені це відомо. У мене прохання, виконаєш?
– Що саме?
– їдь далі й роби вигляд, ніби ти їх не помічаєш.
– Як пан скаже, – вкотре знизав плечима водій і повернув ліворуч, спрямовуючи авто до забитого транспортом і пішоходами ринку Старого Мяста. Деякий час легковик повз бруківкою, протискаючись крізь натовпи туристів і ряди припаркованих на численних автостоянках автомобілів. Чорний автомобіль нахабно рухався позаду, клаксоном відганяючи охочих увіпхнутися поміж ним і таксі, у якому їхав Ярослав. Нарешті водій, який помітно починав нервувати, виїхав на ширшу дорогу й видихнув:
– Я маю попередити пана, що тут пахне криміналом і я не можу продовжувати його гру. У мене діти.
– Як тебе звуть? – відповів Ярослав, продовжуючи спостерігати за «Ауді», люди в якій, як він давно зрозумів, не слідкували за ним, а намагалися продемонструвати себе з метою залякування.
– Вітек.
– Не переймайся, Вітеку. Зупини машину за найближчим перехрестям, я вийду.
Водій, не вимовивши більше жодного слова, підскочив до тротуару й зупинився.
– Скільки з мене? – запитав Ярослав, дістаючи портмоне.
– П'ятдесят злотих.