Іса, відірвавшись від мапи, яку вивчав, прикриваючи її від дощових крапель плащ-накидкою, поглянув на полоненого солдата. За мить змахнув рукою – не до цього, мовляв.
До Гуліватого і полонених підійшли четверо чеченців. Кілька хвилин, підсміюючись, щось говорили чеченською, час від часу вставляючи російські слова.
– Колян, ти чого такий наляканий? – звернувся один з них до солдата російською, іменуючи його Коляном за звичаєм, як і всіх полонених російських солдат. – Думаєш, убивати будемо?
– Не вбивайте! – видихнув солдат.
– Правильно думаєш! – зареготали чеченці. – Чого ти сюди прийшов? Я тебе кликав? Чи он, може, Аслан тебе кликав? Га, Аслане, ти кликав до нас Коляна?
Аслан, рудий бородань, вищирився:
– Я не кликав його.
– Скільки служиш, синку? – продовжив допит перший з чеченців.
– Шість місяців, – клацаючи зубами, відповів солдат.
Моджахеди знову зареготали.
– Шестимісячний, гляньте! З автомата стріляв?
– Ні!
– Брешеш!
– Не стріляв я, на кухні працював, правда…
Гуліватий, розмахнувшись, вліпив полоненому гучного ляпаса.
– Усі ви на кухні працювали… Звідки сам?
Солдат тихо заскиглив.
– З Воронежа.
Аслан повернувся до моджахедів, котрі знаходилися неподалік від рюкзаків і зваленої докупи зброї.
– Де його автомат?
Подали автомат. Чеченець недбало оглянув зброю й понюхав ствол.
– Він не стріляв, – мовив до товаришів.
Нарешті підійшов Іса. Оглянувши полонених, скривився.
– Цей точно не дійде… Солдате, ти контрактник?
– Строковик я… Не вбивайте, благаю! У мене мама одна залишилась, у неї нікого крім мене… Не вбивайте!
Іса помовчав.
– Не вбивати, кажеш? Мама у тебе? А в мене не було матері, як ти вважаєш? Була! Ваші її вбили. А заразом із нею дружину, двох дітей і брата. Так ось, солдат. Але я не вб'ю тебе. І знаєш чому?
Солдат лише замахав головою.
– Тому що ваше поганське телебачення розповідає: нохчі – монстри! А ти підеш і скажеш: ми не монстри. Ми на шляху Аллаха, і ми боремося за свободу. Ще скажеш: ці двоє, – Іса вказав на решту полонених, – залишаться в нас. Ми поміняємо їх на наших братів, котрі зараз у вашому полоні. Іди.
Іса подав знак одному з моджахедів. Той підійшов до полонених і відімкнув наручники на тому з них, кого Іса великодушно відпускав. Хлопчина підхопився з землі й завмер, не вірячи своєму щастю. Переводив лише очі з одного моджахеда на іншого і потирав затерплі руки.
– Іди і не приходь більше, росіянине, – сказав до нього Іса. – Інакше твоя мама не дочекається тебе з армії.
Хлопчина несміливо позадкував, повернувся і під глузливий регіт чеченців бігцем подався геть. Коли він відбіг близько півсотні метрів, Гуліватий, несподівано для всіх, здійняв до плеча автомат і різонув навздогін утікачеві короткою злою чергою. Росіянин скрикнув і повалився в «зеленку». Мовчанку, яка настала від несподіваної для всіх розв'язки, перервав Ярослав.
– Наволоч!!! – щосили крикнув він і кинувся на Гуліватого. Одним ударом зваливши того з ніг, вихопив у нього з рук автомат і заходився бити обома руками, влучаючи в обличчя, шию і груди.
– Наволоч! Наволоч! Наволоч! – в оскаженінні сичав він. – Хіба тобі не досить крові?! Навіщо?! Навіщо?!
Від Гуліватого Ярослава ледве відтягли троє моджахедів.
– Припинити! – люто зиркнув на нього Іса. – Я не потерплю у своєму загоні бардак! Ти на війні, Оверку, припини істерику!
Він повернувся до Гуліватого, який піднявся з землі і стояв, витираючи кров з розбитого обличчя.
– Він навів би на нас, Ісо! Сучий москаль навів би гелікоптери!
– Ти не воїн, ти кат, – сплюнув Іса й пішов геть. – Уперед, браття, привал закінчено!
Гуліватий поглянув на Ярослава повним ненависті поглядом.
– Начувайся, суко, – прогарчав стиха, – я тобі цього не подарую…
Пробудження минуло – як завжди після подібних снів – у холодному поту. Та хіба ж то був сон? Це не сни – це спокутування гріхів, яке ніс він, пожбурений пам'яттю в пекло чужої війни, що її за власним бажанням зробив своєю. Ярослав сів у ліжку, увімкнув телевізор і обхопив голову руками. Тепер він знав, чий голос чув у слухавці минулої ночі, коли його «просили» відмовитися від розслідування. То був голос Гуліватого.
Розділ 21
– Маріуше, я маю з тобою зустрітися, – сказав Ярослав у слухавку після того, як прийняв душ, одягнувся і нашвидку поснідав у ресторані.
– Зможу о дванадцятій дня, – мить поміркувавши, відповів Маріуш. – Там, де минулого разу, тебе влаштує?