– Хіба вона не очевидна?
– Тобто ви хотіли обговорити хід слідства. Бачите… пані Барбаро, у мене є правило…
Раптом Барбара поставила склянку на столик і сплеснула руками:
– Яка я неуважна! Господи, я зовсім забула!
– Що саме?
– На столику в холі залишилась моя косметичка. Яка легковажність з мого боку!
Ярослав поставив склянку на стіл.
– Не турбуйтеся, я зараз же сходжу по неї. У холі «Аркадії» немає сторонніх людей, тож упевнений, що вона досі там.
– О, якщо вам не складно!
Ярослав швидко збіг сходами в хол і підійшов до того місця, де щойно сиділа Барбара. Невеличка, пошита з крокодилової шкіри сумочка справді лежала на столику, прикрита сторінками кольорового жіночого журналу. Він швидко підхопив її і повернувся до номера. Барбара стояла біля вікна, вглядаючись у мурашник ділового центру Варшави.
– А от і ваша косметичка, пані Барбаро. Як бачите, вона нікуди не поділася.
Барбара взяла з рук Ярослава сумочку і пожбурила її на стіл.
– Я вдячна вам. Можна ще соку?
– Звичайно, – Ярослав наповнив її склянку і взяв до рук свою. Зважив у долоні і поставив назад. У спеку пити солодкий ананасовий сік зовсім не хотілося. – Отже, повернімося до нашої розмови. Бачите, у мене є правило, згідно з яким я нікого не втаємничую в деталі слідства. Можу лишень розповісти про перебіг подій у загальних рисах.
Красовська навіть не поворухнулася. Притримувала лівою рукою лікоть правої і пила зі склянки сік, віддаючись, здається, до решти цій справі.
– Коротко кажучи, – продовжив Ярослав, – у мене є досить багато напрацювань і реальних підозрюваних у вашій справі. Я тримаю в руці кілька цілком міцних ниточок. Крім того, мені допомагають, як тут, так і в Україні, люди, котрі добре знають свою справу. Думаю, не пізніше, аніж за сім, максимум десять, днів я зможу дати вам повний розклад, а винні у смерті вашого чоловіка понесуть справедливу кару за свої діяння.
Барбара мовчала.
– Поки це все, що я можу вам розповісти, – підбив підсумок Ярослав.
Вона повільно повернулася і поглянула на нього довгим поглядом, після чого поставила склянку на стіл, зробила два кроки назустріч і сповненим грації рухом зняла капелюха, недбало пожбуривши його на підлогу. Хвиля золотавого волосся розсипалася по її напівоголених плечах.
– Ти насправді нічого не розумієш? – видихнула в обличчя Ярославу, обплітаючи його шию руками. – Мені потрібна впевненість, впевненість у завтрашньому дні. А я її не маю… Я залишилася зовсім сама!
У Ярослава ледь відчутно запаморочилося в голові від повної несподіванки, оглушливого букета парфумів Барбари і близькості її пружного, попри вік, тіла. Вперше побачивши її обличчя так близько від себе, він не міг не помітити, що пластична хірургія таки заслуговує грошей, які на неї витрачаються, – Її шкіра, ніжна й бархатиста, була свіжою, немов у двадцятирічної красуні, хоча вкриті ледь помітною сіточкою зморшок очі дивилися поглядом людини, котра пройшла великий і непростий шлях. Радше за звичкою, аніж розуміючи, що діє, Ярослав обійняв її тонку талію і ледь-ледь притиснув до себе. Тієї ж миті відчув, як затріпотіло в руках її тіло, а рука з довгим манікюром обхопила його потилицю і притисла його вуста до своїх. Довгий п'янкий цілунок примусив холодний розум детектива, котрий ніколи не полишав Ярослава раніше, геть зникнути під хвилею романтично-юнацьких відчуттів. Лише на хвилину. Врешті-решт опанувавши себе, Ярослав відсторонився.
– Барбаро, – м'яко мовив він, – Барбаро… Не варто.
– Мовчи! – гаряче зашепотіла вона. – Мовчи і не відштовхуй мене.
– Барбаро, заспокойтеся.
Вона, наче раптом опам'ятавшись, відпустила обійми, сховала обличчя за тремтливими долонями і впала у крісло. Деякий час мовчала.
– Дай мені чогось випити, – видихнула нарешті. – І налий собі.
Відчувши, що ананасовий сік буде недоречним, Ярослав поспішив до бару. Невдовзі повернувся з двома бокалами коньяку.
Барбара пила з виглядом людини, яка надто довго знемагала від спраги. Нарешті, відставивши бокал, поглянула на Ярослава.
– Не дивись так на мене. Краще випий.
Ярослав послухався, виплеснувши в горлянку пекучий напій. І раптом у ній немов прорвало загату, яка до цього утримувала цілу лавину почуттів.
– Ти сильний, Савицький… Так, ти надто сильний. Я знаю, ти осуджуєш мене. І маєш на це право. Але я не така сильна, як ти… Я розбита, стомлена й самотня. Чи знаєш ти, що таке бути самотнім? Тобі невідомо, як важко утримувати себе в рамках, коли твій світ розбито, як казкове дзеркало, а його друзки смертельно поранили твоє серце… Навіть якщо твоє життя підносило тобі випробування, ти не зможеш осягнути всієї глибини пекла, у яке доля пожбурила мене. Тому що ти сильний. Тож не жени мене. Не жени хоча б зараз!