Телефонував Іван.
– Здрастуй, дорогий, – долинув до Ярослава, як завжди, спокійний і впевнений голос. – Як ти?
– Цілком добре, Іване. Зараз саме обідаю.
– Надто пізно. Ти не слідкуєш за своїм харчуванням.
– Так, не слідкую.
– Це не дуже добра звичка, і час покаже справедливість моїх слів. Маю надію, у тебе вистачає розуму не харчуватися в тих піцеріях, які, немов гриби після дощу, розрослися на кожному кроці?
– Звичайно, Іване. Я в японському ресторані й зараз саме вирішую, чи обійтися звичайним суші, чи спробувати морського їжака.
– Почуття гумору в тебе краще, аніж манери, хлопче. Але облишимо їх. Я виконав ту справу, про яку ти прохав мене.
– Я вдячний тобі.
– Не варто подяки, – Іван відкашлявся. – Подякуєш, відвідавши мене найближчим часом. Я спробую продемонструвати, як мусить харчуватися людина, що поважає себе. А Спудей не причетний до нападу на твого товариша, дорогий.
– Це точна інформація?
– Настільки точна, що така людина, як я, може дати слово: вона вірогідна на сто відсотків. Спудей уже два місяці як відійшов від справ і сидить у Монте-Карло з сімнадцятирічною білявкою, в котру втріскався, неначе сопляк. Це надто принизливо, коли тобі шістдесят, а якась довгонога особа, котра ще вчора бавилась лялькою Барбі, крутить тобою наче циган сонцем. Принизливо і смішно. Але Семен дожився до такого стану. До речі, він теж полюбляв харчуватися в піцеріях.
– Ще раз дякую тобі, Іване.
– Бережи себе, дорогий. – На тому кінці вимкнулися.
Ярослав поклав слухавку на стіл. Мостовий із Сердюком замовили ще по одному кухлю пива. Закінчивши з першим, Ярослав підсунув до себе дощечку з піцою, на якій шматочки курки й ледь присмажених шампіньйонів потопали в янтарній хвилі розтопленого сиру. Їв не поспішаючи. Коли офіціантка принесла каву, Мостовий ніс від стійки ще два кухлі пива. Ярослав зрозумів, що пересидіти хлопців не вдасться, тож немає іншого виходу, як очікувати їх в автомобілі, що на сонці розпікся до стану мартенівської печі. Він не поспішаючи допив каву, розрахувався і пішов до виходу. Коли минав столик, за яким сиділи Мостовий і Сердюк, відчув на собі уважний погляд.
– Ти нічого не забув, пшеку? – почув розв'язний голос Мостового.
Ярослав зупинився й одягнув на обличчя дурнувату посмішку.
– Prosze pana? – поглянув на Мостового.
– Не треба мене прохати. Телефон свій забери, а то прийдеться у рейсу дзвонити, – Мостовий реготнув з власного жарту й додав: – Що, не розумієш, бідолахо? Не знаю я вашої тарабарської, телефон, кажу, на столику залишив, – указав він рукою.
Ярослав почервонів і ляснув себе долонею по лобі. Він дійсно забув на столику телефон.
– Dzienkuje bardzo, dzienkuje! – замахав він головою і повернувся по апарат.
Мостовий пхикнув:
– Спасибі не булькає. Дивися голову не загуби.
Ярослав, подумки лаючи себе останніми словами, вискочив з піцерїї. Таких помилок він не міг собі дозволяти. Заспокоївся лише тоді, коли сів за кермо й відігнав машину в затінок крислатої тополі, що знемагала від посухи поряд зі стоянкою.
Зупинився так, щоб у дзеркало заднього огляду можна було бачити вихід із піцерії. Про всяк випадок перевірив пістолет, після чого стромив його за пояс.
Очікувати довелося недовго. Не більше аніж за чверть години на стоянку під'їхало таксі, у яке сіли обидва Ярославові підопічні. За мить легковик уже мчав у напрямку тієї самої адреси, яку Ярослав відзначив ще до відвідин піцерії. Зачекавши кілька секунд, він рушив за ним слідом. Їхав, тримаючись на дві машини позаду, дочекався, доки таксі пірне у подвір'я, проїхав ще близько ста метрів і звернув у наступний провулок, зупинившись так, щоб бачити потрібний під'їзд. Мостовий вийшов з авто, зачекав приятеля, і за хвилину обидва зникли в темному отворі дверей. Помилки бути не могло. Саме вони мешкали за цією адресою під іменами Стефан Бєлаш і Рафал Богач. Ярослав набрав номер Галкіна.