Розділ 2
Голова боліла настільки сильно, що Ярослав навіть застогнав, намагаючись обхопити її руками. Але здійняти руки догори не вдалося. Поступово приходячи до тями, він відчув, що вони закуті міцними путами і прив'язані до якогось предмета. Ще за хвилину в очах розвиднилося настільки, що предмет, до якого його було прикуто, набрав більш чітких обрисів. Ним виявився чавунний радіатор центрального опалення. Ярослав роззирнувся навсібіч. Він сидів на бетонованій підлозі напівтемного приміщення без вікон. Під стелею, підморгуючи, горів продовгастий циліндр лампи денного світла. Неподалік від Ярослава розташувався стелаж, на якому лежали пластикові коробки і незрозумілого призначення залізяки, щедро притрушені пилом і повиті павутинням. Але те, що Ярослав побачив у протилежному кутку, привернуло його увагу значно більше, аніж стелаж із мотлохом. Там одне біля одного лежали тіла Мостового та Сердюка. В тому, що перед ним лише тіла, а не живі люди, Ярослав був упевнений з першого погляду на них: у кожного була перерізана горлянка, а кривава калюжа на підлозі займала не менше чверті площі приміщення. У повітрі явно відчувався нудотний запах крові. Ігри закінчились, і все ставало дуже й дуже серйозним. До справи, яка почалася на львівських вулицях трьома трупами, долучилися ще два на теренах Польщі. А найголовнішим було те, що обставини, у яких опинився він, Ярослав Савицький, не давали можливості чітко усвідомлювати, яку долю готували йому ті, хто запросив його до цього місця і поселив поряд із двома вбитими. Вмостившись зручніше, Ярослав спробував оглянути кайданки, якими його було прикуто. Звичайні поліцейські наручники. У кишенях, звичайно, не залишилося ні гаманця, ні мобільного телефону. Зник і пістолет, яким Ярослав так і не встиг скористатися. Становище, м'яко кажучи, невтішне. Ярослав схилив голову і підборіддям притиснувся до коміра сорочки. Зашита в нього крихітна відмичка була на місці. Ярослав уп'явся зубами в матерію і повільно почав гризти, прислухаючись до болю, що пульсував у голові, – газ, яким його приспали, був, найімовірніше, якоюсь похідною від хлороформу, і тепер він виходив з організму з ефектом, що перевершував найпотужніше похмілля.
У дверях заскреготало, двічі клацнув ключ у замку, і до приміщення зайшли двоє чоловіків. Придивившись, Ярослав упізнав Пашу Стоцького та лисого. Він безсило відкинув голову, обпершись нею об прохолодну стіну, і очікував подальшого розвитку подій. Стоцький-Гуліватий витягнув із кутка стілець, сів на нього верхи, тримаючись за два метри від ніг Ярослава, і поглянув йому в очі.
– Ну от і зустрілися, Оверку, – видихнув він з кривою посмішкою. – Впізнаєш?
Ярослав промовчав. Йому було до біса неприємно чути цей голос і бачити глузливу посмішку колишнього колеги по кривавій роботі.
– Впізнав, бачу. Давно я хотів із тобою зустрітися… А ти? Хотів зустріти соратника, побратима по зброї?
– Ти мені не соратник і не побратим, Гуліватий, – хрипким голосом вимовив Ярослав.
Гуліватий засміявся каркаючим сміхом.
– Ну, звичайно, Гуліватий тобі не побратим. Ти ж у нас білий і пухнастий. Робін Гуд і Устим Кармалюк в одному тілі. Так? Крові на тобі теж немає? Чого мовчиш?!
Ярослав зітхнув.
– Це не твоя справа.
– Може, його кілька разів «кресонути», щоб не патякав? – утрутився в розмову лисий.
– Зачекай, – покрутив головою Гуліватий. – Він у нас міцний горішок. Такого треба бити так, щоб кістки тріщали. Але допоки рано. Він нам дещо розповість. Адже розповіси, Оверку? Інакше не гнівайся, затріщать кісточки!
– Йди до біса, – зітхнув Ярослав і заплющив очі.
– Сміливий… Завжди страху не мав. А дарма! Страх нам даний для самозбереження. Подивись на он ті два шматки лайна, Оверку, – Гуліватий указав на трупи Мостового та Сердюка. – Вони теж було страх утратили, шантажувати мене спробували. Бачиш, до чого їх така втрата призвела? Страх утрачати не можна! То як, буде в нас із тобою розмова?
Ярослав зрозумів, що потрібно тягнути час. Нехай зараз усі козирі в руках його ворога, але в будь-якому разі час грає на його, Ярослава Савицького, користь. Маріуш, напевне, уже знає про зникнення детектива, тож його будуть шукати.
– Про що ти хочеш зі мною розмовляти? – запитав він, презирливо поглянувши на Стоцького. – Невже про те, як «здав» мене, Icy та решту чеченців ефесбешникам? Мені про те менше відомо, аніж тобі самому. Скільки отримав тоді? Я чув про сто тисяч.
Стоцький вишкірився.