– Скільки отримав… Ти що, дорікати мені хочеш? Я приїхав туди продати своє вміння найманця, а не лити сльози над жорстокістю долі. І якщо мені відмовилися заплатити одні, я залишив за собою право отримати свої гроші від інших. Гроші не пахнуть.
– Гроші не пахнуть, Гуліватий. А от зрада смердить. Смердить пацюком.
– Досить! – гаркнув Стоцький і вихопив з наплічної кобури пістолет, спрямувавши його в обличчя Ярославу. – Заткни пельку, якщо не хочеш, щоб я пристрелив тебе прямо тут.
Ярослав сміливо подивився йому в очі.
– Не ламай комедію, Гуліватий. Якби ти хотів мене пристрелити, я лежав би вже поряд із Сердюком і Мостовим. Кажи, що тобі потрібно.
Той повільно опустив руку з пістолетом.
– Так ближче до теми. Хочу почути, що знають про нас твої друзі з варшавської поліції.
– Навіть так… Не забагато хочеш?
– Це тобі вирішувати. Ти маєш інформацію, я можу за неї заплатити.
– Яка плата?
Стоцький розвів руками.
– Ти не дитина. Розумієш, після того, що ти тут побачив, вихід для тебе закрито. Тож я пропоную тобі легку смерть у разі співпраці або смерть у муках, якщо відмовишся говорити. І ти знаєш, як умію мучити я.
Ярослав сумно посміхнувся.
– Так, це ти вмієш. Мені навіть здається, що тобі чужі муки приносять задоволення.
– Вигляд того, як звиватимешся в корчах ти, мені неодмінно принесе задоволення, тож починай свою сповідь краще зараз, у мене не надто багато часу.
– Ти кудись поспішаєш?
Стоцький нічого не відповів, лише люто зиркнув на Ярослава.
– Навіщо ти вбив Бондаренка?
Стоцький зітхнув і поглянув на лисого. Той, швидко наблизившись, розмахнувся і тричі вдарив Ярослава кулаком в обличчя. У голові на мить затьмарилося, і Ярослав відчув, як із розбитого носа та губ рясно потекли струмочки крові.
– Тут запитання ставлю я, як не банально це звучить, Оверку, – Стоцький вишкірився. – Я повторюю: що про мене і моїх людей відомо твоєму другу з варшавської поліції? Мені добре відомо, де й коли ти з ним зустрічався, тож не упирайся. Окрім можливості отримати ще кілька добрих стусанів, ти наражаєш на небезпеку і його.
Ярослав звівся, прийнявши ту позу, у якій був до побоїв, і спробував витерти кров рукавом піджака.
– Маріушу нічого про тебе не відомо, – сказав він за мить. – Я підозрював лише Сердюка й Мостового. Їх і розробляв. Мені самому до біса цікаво, яким боком до цього всього ти.
– Цікаво, кажеш? Так, цікавість – то шлях у майбутнє, як казав один мій улюблений поет. І додавав: а навіщо вам шлях у те, чого у вас немає?
– Я оптиміст.
Стоцький голосно засміявся.
– Мені це відомо. Але мушу тебе розчарувати. Цього разу твій кухоль пива таки наполовину порожній, а не наполовину повний. Я б навіть сказав, що він майже пустий. Крім усіх твоїх неприємностей є ще одна, про яку я не можу не повідомити тебе. Адже ти вбив Мостового і Сердюка! Ти знаєш про це? Ні? Прикро. Але в поліції будуть знати. їм у відділок уже підкинули злощасний «вальтер», кулі з якого оселилися в головах цих недоумків до того, як їм перерізали горлянки. Вгадай, чиї на ньому відбитки? Правильно, твої. Все ж, щоб поліцаї не сушили собі голів, до пістолета додано записку про обставини смерті людей, котрих так хотів побачити Ярослав Савицький. Так ось. Але не будемо заглиблюватися в полеміку. Наступне запитання: про що ти говорив з Іваном?
Ярослав зітхнув. Ось зачіпка, яка дозволяла протягнути ще трохи часу. Стоцький, очевидно, зрозумів, що в нього з Іваном є деякі дружні відносини, тож тепер будь-що намагатиметься дізнатися про них якнайбільше. Для того лишень, щоб оцінити небезпеку, на яку наразить себе в разі вбивства Ярослава. Але, судячи з настрою лисого і характеру самого Стоцького, який Ярослав знав надто добре, таке зволікання буде зовсім нелегким.
– Я говорив із ним про мартіні.
– Про що? – від несподіванки Стоцький випрямився.
– Про мартіні. Це такий напій. Лише білий вермут і джин.
– Білий вермут і джин… Попрацюй із ним трохи, він глузує з нас, – поглянув Стоцький на лисого.
І почалося справжнє пекло. Лисий бив зі знанням своєї справи – коротко й дуже боляче, так, що захоплювало дихання і ковток свіжого повітря здавався справжнім щастям, коли його вдавалося вхопити в розпечені від болю легені. Кров із розбитого носа, брів і губ заливала очі, обличчя та груди, а вивернуті кінцівки пульсували навіть не болем, а гарячим свинцем. І крізь усі ці тортури Ярослав чув насмішкуватий, лінивий голос Стоцького:
– Май на увазі, Оверку, ні твій поліцейський, ні Іван тебе вже не врятують. Тебе взагалі вже ніхто не знайде, повір, я знаю, як приховувати кінці. Тож подумай, якщо ти справді розумна людина: навіщо тобі проходити крізь усе оце? Хіба не легше відповісти на мої запитання? Я розумію, там, у Грозному, ти чомусь убив собі в голову, що я твій ворог, бо розповів москалям про плани їси. І ти свято повірив, що маєш помститися мені. Але скажи, за кого чи за що помститися? Чеченці тобі не були родичами, вони не були й твоїми друзями. Вони просто гарматне м'ясо чужої тобі війни. Та й ти не горець, щоб провадити кровну помсту. Ти солдат удачі, котрий приїхав зняти свої вершки з чужої безголовості. І повір, краще було б, якби ти не робив тоді того, що ти зробив. Тому що я не вибачаю людей, котрі позбавляють мене зароблених грошей. І, якби не трапилась ця нагода, я б знайшов іншу. Але рано чи пізно ти б відповів за втрачені мною сто тисяч вічнозелених американських карбованців. Тож хоч після всього вищесказаного зрозумій – я не буду з тобою панькатися. Я переламаю твої кістки по одній, але доможуся свого. Тож краще розповідай: про що ти говорив з Іваном і що йому відомо про мій зв'язок з убивством?