– Слухаю, – почувся після кількох гудків бадьорий, як завжди, голос Ярослава.
– Савицький, ти свиня! – видихнув Федько у слухавку.
– Ще й яка!
– Ти хоча б можеш пояснити, де вештався всі ці три дні?
– Можу. Але ти, швидше за все, не зрозумієш.
– Я спробую.
– Я одружуюся, Федоре! Розумієш, о-д-р-у-ж-у-ю-с-я!!!
– Час від часу не легше! На тебе що, шафа впала? Ну годі, пізніше про все це. Є важливіші новини.
– Навряд.
– Подивимось. Тебе хоче бачити Галкін. Дуже.
– З якою метою?
– Є інформація про Барбару Красовську.
– Що-о?!
– Те, що чув. Я наберу його, скажу, що зараз будемо в нього. Встигнеш зібратися за двадцять хвилин?
– Встигну.
– За двадцять хвилин очікую тебе біля під'їзду.
Розділ 12
Галкін був у своєму кабінеті. Він очікував на Ярослава, зосереджено позираючи у плаский продовгастий монітор новенького комп'ютера. Час від часу клацав клавішами мишки, вишукуючи щось із виглядом школяра-першокласника, котрий уперше отримав у своє розпорядження розумну машину.
Коли Ярослав із Федьком увійшли до кабінету, він підхопився й розвів руками.
– Що називається: здійснилася мрія ідіота. Виявляється, я нічого не петраю в цій пекельній машині. Навіщо я дозволив забрати мою стару й гаряче кохану друкарську машинку, хто мені скаже?
– Сказав «чайник» і взявся за голову обома руками, – театрально продовжив Федько. – Техніка в руках дикуна – купа металобрухту.
– Поговори мені! – Галкін простягнув руку для привітання спочатку Ярославу, потім Федькові. – Дитя Інтернету, таку твою розтаку… Поки пояснював той прищавий молодик, який установлював тут усю цю музику, мені все було зрозуміло. Разом із ним пішло й розуміння. Скажи мені, Ярику, воно мені потрібно за рік до пенсії?
– Доведеться опанувати. У двадцять першому столітті живемо, якщо ти не помітив.
Галкін лише зітхнув, махнув рукою і запалив цигарку, сівши, за своїм звичаєм, на підвіконня.
– Федько розповів тобі? – примружившись, подивився він на Ярослава.
– Так. Де вона зараз?
– Це мені невідомо. Була тиждень тому в Брюсселі. За кілька днів має бути в Києві. Як бачиш, ми тут теж не задарма свій хліб їмо.
Ярослав пустив повз вуха спробу Галкіна похизуватися.
– Вона приїздить сама?
– Здається, так.
– Відомо ще щось?
Галкін знизав плечима.
– Небагато. Мені повідомили, що серед запрошених на щорічний прийом з нагоди нагородження якоюсь загальноукраїнською кінопремією в Києві є така собі Барбара Домінік. Особа таємнича, хоча й відома в богемних колах. При більш упередженому погляді на пані Домінік я виявив, що її схожість із нашою старою знайомою стовідсоткова. Ось… – Галкін кинув на стіл перед Ярославом кілька світлин. Перші дві – з Канн, ще дві – з Парижа, з церемонії вручення гран-прі Сезар. Решта зроблені в Лондоні. Тамтешня премія має назву, здається, БАФТА. Як бачиш, географія полювань нашої знайомої значно розширилася. Тепер вона занурилась у кіношну богему. Що скажеш?
Ярослав почав роздивлятися знімки.
– Нічого не розумію, – почухав він підборіддя. Перед ним на кожному з кольорових глянцевих чотирикутників поставала Барбара Красовська. У розкішних вечірніх сукнях, обвішана коштовностями, красива й елегантна. На мить Ярослав піймав себе на тому, що пригадує, розглядаючи цей стрункий стан, як вигинався він у полум'ї пристрасті на дивані номера варшавського готелю «Аркадія». Як перед очима коливалися ці великі, гарної форми перса, а з цих блискучих від помади вуст зривався тваринний стогін. Зусиллям волі він відігнав видіння і продовжив роздивлятися фотографії. Ось вона поряд із молодиком у білому костюмі стоїть на задньому плані світлини невідомого папараці, маючи перед собою знаменитий червоний килим Каннського кінофестивалю. Ось іде поруч із сивобородим усміхненим товстуном лише на кілька кроків позаду блискучих Бреда Пітта й Анджеліни Джолі. А ось махає рукою, посміхаючись широкою голлівудською посмішкою поряд із високим елегантним брюнетом у смокінгу. Ярослав міг заприсягтися, що бачив брюнета на кіноекрані, хоча й не міг пригадати його імені. – Вона надто нахабна для людини, яку розшукує Інтерпол!