Вийшовши від Галкіна, Ярослав відпустив Федька й вирішив пройтися пішки львівськими вуличками, які весна пофарбувала в ніжно-зелені тони, цнотливо прикривши ті дрібні вади старовинного міста, що їх залишив на його обличчі невблаганний час, укривши шрамами фасади будинків і залізо дахів. Ще недавно голі дерева та низьке сиве небо робили центр Львова незатишним і сиротливо-похмурим, і ось, немов підкоряючись помаху чарівної палички невідомого мольфара, старовинне місто Лева одягнуло святкові шати. Навіть трамваї, які гуркотіли на стиках рейок, здавалося, були не такими запилюженими й укритими грязюкою, як завжди, а стомлені водії в заторах, визираючи з вікон автомобілів, мали не такий непривітний вигляд.
Ярослав ішов серед міського гармидеру, насолоджуючись весною і тим, що вперше за багато років його чекала не порожня квартира, де речі, залишені на своїх місцях довгі тижні тому, не змінювали свого місцеположення без його, Ярославового, втручання. Сьогодні на нього очікувала людина, котру він щиро кохав, і це цікавило його значно більше, аніж десятки облич людей, які йшли назустріч. Більше, аніж київський кінобомонд, що нагадував Ярославу банку з павуками, аніж герой спецназу, котрий на екрані спритно розправлявся з чеченськими негідниками, а насправді виявився гомосексуалістом. Його не цікавила навіть павучиха-Барбара, на пошуки якої було втрачено стільки часу.
Біля під'їзду Ярослав помітив рудого молодика, чий вигляд видався йому знайомим. Молодик, помітивши Ярослава, піднявся з лавки й застиг у нерішучості. Ярослав зупинився і придивився до рудого уважніше. Помилки не було, перед ним стояв Юрій Сердюк – брат покійного подільника Красовської.
– Доброго дня, Юрію, – подав для вітання руку Ярослав.
– Вітаю, – потиск руки Сердюка був схожим на дівочий – такий самий млявий і слабкий.
– Наскільки я розумію, ви очікуєте саме мене?
– Так, пане Савицький.
– Тоді я рішуче не розумію, хто з нас заробляє на життя розшуком! – розсміявся Ярослав. – Як ви дізналися мою адресу?
Сердюк знизав плечима.
– Все дуже просто. Я був у Євгенової матері, просив її надати ваші координати. У неї була ваша візитівка, на якій зазначено номер вашого домашнього телефону. Маючи простеньку комп'ютерну програму з адресами й телефонами львів'ян, знайти вас було зовсім не складно.
Ярослав відкашлявся. Після того, що відбулося з ним на Північному Кавказі, він не дозволяв собі таких огріхів. Можливо, розслабився за останні кілька років, але недавні події в Польщі вкупі з відвідинами цього рудого «ботана» надихали змінити квартиру й більш прискіпливо ставитися до власної безпеки. Врешті, він тепер має дбати й про безпеку однієї досить симпатичної особи.
– Я готовий вас вислухати, пане Юрію, – тихо сказав Ярослав.
Сердюк зітхнув і присів на лаву, жестом запрошуючи Ярослава.
– Я не хочу обтяжувати вас, пане Савицький, – зітхнув він. – І я не хочу, аби ви вважали, що я маю до вас якісь претензії. Я лише хочу знати правду про смерть мого брата. Також її хоче знати мати. Я не зміг домогтися правди в міліції, але сподіваюся на вас.
Ярослав, подумки лаючись, що мусить затриматися, припалив цигарку.
– Пане Савицький, я розумію, що проводжу зараз уторгнення у ваше особисте життя, але… Зрозумійте, те, про що я запитав у вас, важливо для моєї сім'ї.
– Я все розумію, Юрію. Вашого брата вбито. Не тут. Його вбито в Польщі, на околицях Варшави. Людина, котра віддала наказ про його вбивство, загинула. Людина, котра виконала той наказ, теж загинула. Це жорстоко з мого боку, але ваш брат отримав свою кару, пане Юрію.
Рудий несподівано для Ярослава схлипнув.
– Він сам обрав свою долю… Чому ж мати повинна втрачати рештки здоров'я? Чому повинна навіть серед ночі розмовляти з ним, фактично з привидом? Навіщо?
Ярослав тільки й зміг, що знизати плечима. Юрій продовжив:
– Вона завжди любила його більше, аніж мене. Я змирився з цим… Хоча ні! Я й не думав миритися! Я хотів, щоб мене помітили! Я вчився, я читав! Врешті, я почав писати… Але Антон був для мами сенсом життя. Тепер він цей сенс відібрав у неї. Вона прислала мене до вас, пане Савицький, з однією метою – запитати, чи Антон заслуговував на те, що з ним зробили!
Ярослав кинув недопалок, простеживши за його слідом у напівтемному вечірньому повітрі.