– Ваша мати, Юрію, заслуговує на те, щоб почути те, на що вона заслуговує. Можете їй сказати, що Антон був гарним сином, а злодії, котрі позбавили його життя, понесуть справедливу кару.
Рудий судомно зітхнув.
– Так, вона мати, їй не потрібно знати…
– Так, вона мати.
Плечі рудого опустилися, і він, не прощаючись, пішов геть. Зробивши десяток кроків, повернувся.
– Скажіть, Ярославе, ви й справді вважаєте, що він винен у тому, що з ним сталося?
Ярослав повільно покрутив головою.
– Не один він. Винні ми всі. Вбивця, Антон, його спільник… Влада, яка за власним злодійством не встигає помітити страшних речей, суспільство, яке дає такій владі право існувати. Ми всі є винними. Я поставлю свічку за упокій душі вашого брата.
– Дякую… – В рудого по щоках потекли струмочками сльози.
– Не варто, – Ярослав зібрався йти додому, але на мить затримався. – Скажіть, Юрію, а як ваші історичні романи? Ви змогли продати їх видавцям?
Рудий ніяково посміхнувся.
– Так. Я сам був здивований, але ними зацікавився один з видавців, котрий щиро любить рідну землю і хоче, щоб її історію знали нащадки. Дві книги надруковані, але реалізувати їх надто складно. Людям цікаво те, що цікаво тваринам, – їжа, розмноження і бруд. Я не знайшов свого читача в цьому свинарнику… Мені прикро.
Ярослав зітхнув.
– Мені теж прикро. Особливо від того, що ви кажете правду. Прощавайте.
Розділ 14
Молодий та елегантний чоловік у чорному смокінгу просто не міг не приковувати до себе погляди жінок, котрих на фуршеті після завершення церемонії нагородження лауреатів кінофестивалю було особливо багато. І він був вартий тих поглядів. Фігура атлета, зріст близько ста дев'яноста сантиметрів добре припасований, краватка-метелик і білосніжна сорочка, біляве волосся підстрижене модною зачіскою, а посмішка не менш осяйна, аніж у голлівудської кінозірки. Він діловито походжав із бокалом шампанського повз групи чоловіків у ділових костюмах і жінок у розкішних вечірніх сукнях, посміхався й заводив короткі розмови то з одним, то з іншим. Сипав дотепами й захоплювався рівнем проведення фестивалю та щедрістю спонсорів, котрі не пошкодували коштів на створення справжнього свята. Він без довгих церемоній підходив до визнаних метрів кіно, акторів і продюсерів, устигав розповідати пікантні анекдоти їхнім подругам і кількома словами відповідати на безліч телефонних дзвінків. Тобто поводився, як людина, котра почувається у своїй стихії.
Барбара Красовська, яка настільки змінилася після останньої зустрічі з Ярославом, що тому упізнати її було б украй важко, помітила молодого чоловіка давно і потайки слідкувала за ним. Проте зробити перший крок назустріч знайомству не поспішала. І дійсно, вона не дешева дівка, щоб кидатися на шию першому зустрічному, вона добре знає собі ціну. Як би вона здивувалася, коли б знала, що за нею теж стежать пильні очі людей, зустрічатися з якими в Барбари не було ніякого бажання. Але вона, звичайно, не могла знати про крихітні відеокамери, що ними було щедро засіяно коридори й зали театру. Не могла пані Барбара бачити й мікроавтобус «Рено», що завмер за дві сотні кроків від площі Івана Франка, причаївшись біля бюветів з артезіанською водою та двоповерхового раритету – старого лондонського автобуса, який притягнув сюди невідомий підприємець, пристосувавши його як касу для продажу якихось квитків. Не здогадувалась і про існування пасажирів мікроавтобуса – двох працівників служби зовнішнього спостереження Київського міського управління внутрішніх справ, підполковника Галкіна і приватного детектива на ім'я Ярослав Савицький. Її думки були далеко від минулих подій. Вона прожила час, коли доля звела її з Ярославом, і перегорнула сторінку. Зараз інтерес для неї становили зовсім інші події й люди.
Від несподіванки Барбара здригнулася – лише мить тому вона стояла сама й пила шампанське, випромінюючи сексуальність зрілої, досвідченої та розкішної жінки. І ось поряд стоїть він, той, кого запримітила вже досить давно, ще на початку церемонії, коли запрошені столичні й іноземні гості лише прибували, заповнюючи невеличкий простір площі восьмиметровими лімузинами й велетенськими позашляховиками, які приносили їх сюди й завмирали неподалік, очікуючи на своїх іменитих пасажирів.
– Насмілюся порушити вашу самотність, чарівна незнайомко, – приємним баритоном звернувся до неї молодик у смокінгу, галантно вклонившись. – Але я просто не в змозі не віддати шану вашій красі хоча б кількома ненав'язливими компліментами.