Отака зовнішня оболонка ракети. На відстані з півметра від неї іде внутрішня стінка ракети. Зовнішня оболонка й внутрішня стінка з’єднані міцними переділками, як ото буває по морських кораблях та підводних човнах. Ніби одна ракета устромлена в другу, більшу. Це теж застережний захід на випадок аварії, як ота, що трапилася у нас під час несподіваної зустрічі з метеоритом. Уявіть собі, що було б, коли б Микола Петрович не передбачив внутрішньої стінки?.. Метеорит пробив би ракету, з каюти враз вийшло б усе чисто повітря, і ми просто задихнулися б без нього, не встигнувши навіть одягти скафандри… Навіть страшно думати про таку можливість… тепер у космосі летіла б мертва, освітлена зсередини ракета… і в ній — закляклі трупи мандрівників… Ні, навіть уявити собі не можу такого жаху!..
Так от, за внутрішньою металевою стіною починаються власне наші приміщення. До речі, наші дві каюти (загальна й навігаторська) забирають найменше місця. Вони розташовані вгорі (я вживаю цей неточний вираз лише тому, що з ним якось зручніше описувати). Їх з’єднують двері із східцями до навігаторської рубки. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз, до приміщення, де складено наші запаси харчування, води, стисненого повітря тощо. Під навігаторською рубкою — склад вибухових речовин для нашої майбутньої роботи на Венері, інструментів, приладдя. Поруч із цим — склад недоторканих резервів харчування.
Ще нижче міститься наш машинний відділ. Там стоять машини, що переробляють зіпсоване повітря, відбираючи від нього залишки вуглекислоти й інших шкідливих газів та подаючи нові порції кисню. Там-таки міститься й наше енергетичне господарство. Воно заслуговує на те, щоб спинитися на ньому докладніше.
Всі наші машини, все наше автоматичне устаткування — електричні. Електрика — душа нашого корабля. Але — де взяти стільки енергії, щоб її вистачило на весь час подорожі до Венери й назад, та ще на весь час життя на нашій сусідці? Правда, у нас величезна кількість акумуляторів. Надзвичайних мініатюрних акумуляторів, винайдених усього кілька років тому. Я думаю навіть, що без цих мініакумуляторів не можна було б побудувати так досконало, дотепно й економно всю нашу ракету. Але що то за акумулятори?
Відомо, що акумулятори відрізняються своєю ємністю, величиною свого електричного заряду. Досі людство звикло до незграбних великих акумуляторів старого типу. Вони були дуже незручні, ємність їх була мізерна. І ще на початку нашого сторіччя академік Йоффе передбачив можливість існування акумуляторів іншого типу.
Уявіть собі акумулятор завбільшки з сірникову коробочку. А ємність його така, що він може живити своєю електрикою машину в 25 кінських сил протягом 100 годин! Неймовірно, але — факт! Це — наші мініакумулятори.
Ціла шафа таких мініакумуляторів стоїть у нас у нижньому поверсі, у нашому машинному відділі. Дотепне устаткування автоматично виключає акумулятор, як тільки він виснажив увесь свій електричний заряд, і включає свіжий. Отже, наші машини спиняться лише тоді, коли виснажиться останній мініакумулятор. А коли це буде? Ясно, що навіть за умов їх велетенської ємності, заряду наших акумуляторів не вистачило б на весь час нашої подорожі. Значить, їх треба заряджати. За рахунок чого? Де взяти потрібну для цього енергію?
Взяти паливо — бензин чи керосин чи ще щось інше, щоб рухати динамо-машини? Але, крім власної ваги палива й машин — а це чималенький вантаж — потрібно було б урахувати ще вагу й запаси стисненого повітря для горіння палива. Без повітря не буде горіти ніяке паливо — крім, хіба, вибухових речовин.
І академік Риндін винайшов дотепний і певний спосіб одержувати нову й нову енергію протягом всієї нашої подорожі, протягом усього нашого перебування в міжпланетному просторі. Це була думка, геніальна своєю простотою й дотепністю, бо ми одержуємо нашу енергію просто з нічого, без будь-яких витрат і зусиль.
Людство давно вже мріяло про двигуни, які використовували б для своєї роботи температурну різницю, скажімо, нижніх холодних шарів океану — і верхніх, тепліших. Деякі дослідні установки такого типу було навіть здійснено. Але вони не давали великого ефекту, бо різниця температур поміж такими шарами води не дуже велика. Проте, установки працювали.
Микола Петрович сказав:
— Хто заважає нам використати неймовірний спад температури між двома сторонами нашого корабля? Адже одна його сторона, освітлена яскравим і гарячим сонячним промінням, матиме температуру від сорока до ста градусів вище нуля. Вона матиме цю температуру весь час, бо жодна хмарка не затулить нас від Сонця протягом усього часу подорожі. А друга сторона ракети, тіньова, навпаки — матиме температуру, близьку до абсолютного нуля, до температури міжпланетного простору. Таким чином, весь час подорожі ми матимемо величезну різницю температур на двох стінах ракети, різницю, яка хитатиметься в межах двохсот-трьохсот градусів. Жодному конструкторові на Землі й не снилася ніколи така різниця. Ось де джерело нашої енергії!