— Ідіть сюди, Борисе! — голос Риндіна набув незвичайної для нього владності. — Ви не маєте права доторкатися до Вадима. Я наказую вам. Чуєте?
— Чую, — глухо відповів Гуро.
— Ви обіцяєте мені?
Мовчання.
— Обіцяєте, Борисе? — повторив Риндін наполегливо.
І лише тоді Гуро тихо і якось мертво відповів:
— Обіцяю.
Риндін озирнувся. Погляд його спинився на циферблатах приладів, з якими працював Сокіл, вивчаючи інтенсивність космічного випромінювання. Брови його зсунулись. Швидким рухом він наблизився до приладів, кілька секунд зосереджено вивчав положення стрілок — і раптом звернувся до мене:
— Василю, ви все розумієте?
Він не вірив, очевидно, і мені, він боявся, що і я збожеволію. Стримуючи сльози, що душили мене, я відповів:
— Все, Миколо Петровичу! Я не знаю тільки, що це робиться…
Тоді Риндін кинув ще один погляд на циферблати, на Гуро, що стояв у кутку каюти, беззвучно розмовляючи сам із собою, на Сокола, що все так само сидів у повітрі й гірко плакав; потім він подивився в стелю, немов шукаючи чогось, якоїсь відповіді на невідоме мені запитання, — і зробив нарешті мені рішучий знак рукою:
— Ходімо, Василю. Не можна гаяти й хвилини!
Ми швидко спустилися з ним до складу. Микола Петрович відкрив якийсь великий ящик, дістав звідти сірі, матові рулони з тонкого металу і сказав:
— Несіть нагору до каюти. Швидше, хлопчику, швидше!
І, взявши два рулони й собі, він потяг їх слідом за мною.
В каюті Сокіл все ще плакав. А Гуро стояв у кутку, ні на кого не дивлячись. Він і справді наче збожеволів.
З наказу Миколи Петровича я розгорнув перший рулон і вкрив металом усю бокову стіну каюти. Потім поверх цього шару я поклав другий і третій. Сірий матовий метал укрив усе. Микола Петрович закріпив його гвинтами. Повернувшись до мене, він розпорядився:
— Давайте сюди Сокола.
Як дитину, ми перенесли Сокола до вкритої металом стіни, поклавши його зовсім близько біля неї. Потім Микола Петрович лагідно звернувся до Гуро:
— Борисе, ідіть-но сюди!
Гуро люто поглянув у наш бік. Проте, не виконати прохання Миколи Петровича він не міг.
— Сідайте тут, поговоримо.
Гуро сів. Через хвилину він провів рукою по своїй голеній голові, тріпнув нею, немов прокидаючись. Здивовано він повернувся до Миколи Петровича:
— Що таке? Я немов сп’янів…
Майже цієї ж секунди почувся і голос Сокола.
— Чого це в мене обличчя мокре?.. Що трапилося?..
Я, здалося мені, втратив від здивування здатність говорити. Але ось пролунав стурбований голос Миколи Петровича:
— Друзі мої, треба бути обережнішими. На велике щастя, цього разу не трапилося лиха. Але…
Він на мить замовк, провів рукою по своєму сивому волоссі — і мені здалося, я помітив, як його пальці тремтіли… Микола Петрович продовжував:
— Наша ракета мало захищена від космічного проміння. Проймаючи нас, це проміння дуже збуджує наші нерви. Як це не дивно, найяскравіше це позначилося на дужій натурі Бориса і нервовій — Вадима. Протилежності зійшлися. Менше це вплинуло на молодий організм Василя і на мій старий. Знов протилежності… На щастя, повторюю, я знайшов деякий захист. Ці шари електрично обробленого свинцю, — він указав на металеве вкриття стіни, — значно послаблюють вплив головного потоку космічного проміння. Як ми встановили вже, цей найінтенсивніший потік іде відкілясь із цього боку. Свинцеві шари створюють захисток, вони дають тінь, і лише це врятовує нас…
Кілька хвилин ми всі мовчали. Я зі страхом думав: а що, коли б Микола Петрович не знайшов цього способу захиститися? Дедалі більший вплив космічного проміння зробив би з нас божевільних?.. І, немов відповідаючи мені, Микола Петрович заговорив знову:
— Дуже прошу якнайбільше часу бути під цим захистком, у тіні від космічного проміння. І, якщо хтось помітить ознаки збудження, — негайно ховатися сюди і сповіщати мене. Друзі мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї…
…Того ж таки дня ми вкрили стіну праворуч, звідки линуло до нас загадкове проміння, трьома шарами свинцю, перенісши з неї всі прилади. Цього було досить! Тепер я добре розумію: наше врятування залежало тільки від того, що проміння линуло лише з одної сторони. Нашу ракету немов освітлювало з правого боку велетенським прожектором космічного проміння.
На другий день Микола Петрович разом із Соколом склав карту нашого шляху в міжпланетному просторі, відзначивши на ній положення ракети відносно напрямку течії головного потоку космічного проміння. Як це нам прислужилося надалі! Адже єдине стале, що допомагало нам орієнтуватися легко і без вивчення стану зірок, — був напрямок головного потоку космічного проміння.