Це повідомлення повторювалося знов і знов. Адже на Землі не знали, чи почули ми його. Вони повторювали весь час те ж саме. А ми слухали, як зачаровані, голос старої Землі, не маючи сили відірватися від навушників…
— Що ви слухаєте? Адже я виключив уже передавач! — здивовано мовив Гуро, з’явившись у каюті.
Микола Петрович рішучим жестом скинув із своєї голови навушники і простяг їх Борисові. Очі Гуро полізли на лоб. Він завмер, як статуя, прислухаючись до голосу Землі. А Микола Петрович уже розпоряджався:
— Вадиме, сюди. Василю, слухайте далі. Може, вони передадуть ще щось. Борисе, досить. До роботи! Негайно відряджатимемо ракету-листоношу. Вадиме, готуйте листи. Через півгодини випустимо ракету.
Як же це приємно — слухати далекий голос з рідної Землі, з рідної радянської Батьківщини!.. Перемогли, перемогли, пробили шар Хевісайда! Голос у навушниках повторював те ж саме повідомлення. Проте, в спокійному, чіткому голосі диктора іноді вчувалася стурбованість. Вони кажуть, що найпотужніші телескопи загубили нас з поля зору… це, мабуть, у зв’язку з тим, що метеорит збив нас тоді зі шляху… Любий дикторе! Коли б ти знав, з якою насолодою ми слухаємо тебе тут, у міжпланетному просторі, наближаючись до Венери!
Микола Петрович і Гуро внесли до каюти невеличку ракету-листоношу. Це була блискуча металева сигарка з отвором на довгому вузькому хвості. Гуро відкрутив гвинти в її боці. Відчинилися невеличкі дверцята, за якими видно було скриньку. Микола Петрович тим часом перевіряв механізм ракети, розправляючи малесенькі металеві крила на товстій частині сигарки.
Вадим приніс заклеєну й перев’язану пачку паперу. То були приготовані заздалегідь листи й доповіді для Землі. І тут я згадав.
— Миколо Петровичу, дозвольте мені… — звернувся я до Риндіна.
— Що таке?
— Дозвольте мені покласти туди невеличкого листа… до матері… щоб вона зовсім заспокоїлася…
М’яка усмішка осяяла обличчя Миколи Петровича:
— Гаразд. Пишіть, тільки швидше. А я поки що перевірю розрахунки напрямку.
— Та мені всього кілька рядків.
Ось що я написав:
— «Любі мої мати й сестро! Все гаразд, не турбуйтеся, ми тут з Миколою Петровичем не пропадемо. Передайте ребятам, що привезу їм з Венери подарунки, яких вони ніколи не бачили. Зокрема вітайте Марусю, хай не забуває мене. Ми незабаром повернемося. Подорож іде чудово. Наближаємося до Венери. Міцно цілую. Ваш Василь Рижко».
Листа мого було покладено разом з великим пакетом. Гуро знову загвинтив кришку. Ракета була готова до польоту.
— Борисе, до скафандра! — пролунав голос Миколи Петровича, що й собі почав одягати скафандр.
Через кілька хвилин вони разом вийшли через люк, виносячи з собою ракету. А ще через кілька хвилин ми відчули ледве помітний поштовх: то від нас відірвався листоноша й полетів на Землю.
Протягом півгодини ми бачили ще в телескопі маленьку блискучу зірку, що швидко віддалялася від нас. Листи летіли до Землі. Там, влетівши в найрозрідженіші шари стратосфери, ракета автоматично випустить з себе парашут і повільно опуститься на Землю. Наш листоноша не може не влучити, бо все одно його притягне до себе Земля, якби він навіть пролітав лише біля неї, відхилившись убік.
Але ось зникла наша зірочка. І лише приймач на столі нагадував про несподівану й дивну подію, що трапилася з нами сьогодні. Та в навушниках все ще звучав голос, який передавав те ж саме повідомлення. І хоч диктор не говорив жодного нового слова, повторюючи весь час те ж саме, — ми з насолодою слухали по черзі його голос, що став уже знайомим, чекали знайомих інтонацій. Милий, любий голос старої Землі!..
І, вже лягаючи спати, я запитав Гуро:
— Товаришу Гуро, скажіть, будь ласка, як ви випускали ракету-листоношу? І ще одне — як ви самі не відірвалися від нашого корабля? Адже можна було й той… залишитися десь там, у просторі…
По його голосу я відчув уже, що Гуро всміхається.
— Ну, вийшли з ракетою з зовнішнього люку. Розумієш, це було досить легко, бо ж ракета нічого не важила. Поклали її там…
Сокіл насмішкувато зауважив:
— У світлі попередніх повідомлень, не зовсім розумію. Як можна було покласти її, коли вона нічого не важила?
— Хм… ну, не те щоб просто поклали, а я притиснув її до стінки корабля, а Микола Петрович трохи поправив напрямок, включив мотор, і вона полетіла від нас… назад, у зворотному від нашого корабля напрямку. Оце й усе.
Він трохи помовчав. Потім додав:
— А чи знаєш, Василю, мені трохи моторошно стало, коли та ракетка штовхнула мене хмарою газу, що вирвався з її дюзи… До речі, це й є відповідь на друге твоє запитання. Розумієш, я похитнувся, мене відштовхнуло від корабля. І я почув, що потроху віддаляюся від нього. Ну, немов би хтось відтягав мене від нього. І не падаю, а потроху відпливаю… і схопитися нема за що, і пливти не впливеш! Бо це ж тобі не вода, а ефір… Це було страшно! Правда, ми вийшли з люка прив’язані, і мене тримав біля ракети міцний тонкий трос. Отже, віднести далеко від ракети мене не могло. Проте, одна справа розум, а друга — почуття. Ніколи, мабуть, я не забуду цього!..