Дивно: Сокіл не відповідав якимсь жартом чи дотепом. Він просто й одверто сказав:
— Мені теж здається, що це страшно. От, уявляю собі, немов би я там, зовні. Щось штовхнуло мене… і обірвався чомусь цей трос…
— Такого не може бути. Адже це конструкція Миколи Петровича, перевірена ним, — зауважив я.
— Не в тому справа. Я певний, що трос не обірветься. Але — припустімо, що він обірвався. І ось людина в скафандрі все віддаляється від корабля, падає в чорну холодну безодню… без найменшої надії врятуватися…
Це було й справді страшно. Самотня людина в безкрайому холодному й темному просторі… Фу, навіть піт виступив на лобі! Ні, краще подумати про щось інше. І я голосно запитав Гуро:
— Товаришу Гуро, а як же ваш шар Хевісайда?
Гуро вдав, ніби він спить і не чує. Проте, мені допоміг Сокіл, що в’їдливо сказав і собі:
— Звісно, ми з вами, Василю, цього не знаємо, адже ми не радіоспеціалісти. Ми шар Хевісайда пробити не можемо. Для цього ж забагато енергії треба було б. Але ось голос з Землі почули. Дивно, як воно сталося?..
Гуро мовчав.
— А що то вони казали про антену? — запитав знов Сокіл.
— Казали: «передаємо з допомогою антени-стратостата».
— Хм… як же воно так? Борисе, ви не знаєте?
Тільки тепер Гуро озвався, пересвідчившись, мабуть, що розмови однаково не уникнути:
— Просто взяли, запустили вгору великі стратостати, один за одним, ступенями. На загальну височінь, скажімо, кілометрів вісімдесят п’ять — сто. І верхній стратостат опинився над шаром Хевісайда…
— Ну?
— А цей верхній стратостат, мабуть, з’єднаний з усіма іншими поступово і, нарешті, з Землею — дротом. І цим дротом, напевне, йдуть до верхнього стратостата коливання. Розумієте, дротом? А вже з того стратостата, що над шаром Хевісайда, ті радіоколивання відриваються від антени й мчать у всі боки… і до нас сюди теж.
Сокіл підморгнув мені:
— І, виходить, енергії вистачило? Не довелося збирати її з усіх електростанцій Землі?
Гуро не вважав за потрібне відповідати на таке глузливе запитання. Він змовчав.
Мовчав і я. Адже вийшло так само, як мусило вийти. Більшовики й не такі труднощі перемагали. Просто, досі не було конечної потреби пробивати той шар. А ось виникла потреба зв’язатися з нами, зв’язатися з міжпланетним простором — і проблему розв’язано. Бо таке було поставлене перед ученими завдання. Коли радянська наука мусить щось зробити, тоді меж немає. Що там той шар Хевісайда, правду кажучи, для радянської науки? Дрібниці! Запустити десяток стратостатів ступенями — і немає того шару. Він сам по собі, а ми самі по собі. От і все. Мабуть, комсомольці винайшли цей спосіб. І стратостати, мабуть, комсомольці запускали.
…А зранку ми почули веселий голос Миколи Петровича:
— Годі спати, годі, друзі мої! Ось вона, наша красуня! Ось наша Венера! Можете по черзі підходити до телескопа, дивитися крізь нього. Я встановив інфрачервоний екран — і тепер він діє. Правда, ще дуже далеко до чіткої його роботи, але видно якийсь великий океан. А втім, навіщо зараз той екран, коли мету нашої подорожі видно просто у вікно навігаторської рубки? Ходімо, ходімо! Аргонавти Всесвіту, перший етап нашої мандрівки хвилями невідомого океану космосу закінчується!
Аргонавти, цебто ми, — нашвидкуруч одяглися й поспішили до навігаторської. У великому вікні просто перед нами, як застигла, стояла Венера. Проте, хіба навіть ми бачили її коли-небудь такою?.. Велетенський диск стояв перед нашими очима. Майже третя частина його сяяла білим світлом, немов укрита суцільною сніговою хмарою.
Це — ліворуч. Дві третини диску були іншого кольору. Найдужче це нагадувало нерівні й густі темні хмари, що пересувалися знизу вгору. За умовами Венери це визначало, що хмари посуваються з півдня на північ.
Суцільний потік хмар, суцільна ковдра глухого, непроникливого для людського ока мороку вкривала таємничу планету. Що ховають під собою ці хмари?..
Я підійшов до інфрачервоного екрану, який мусив відкрити поверхню Венери моїм очам, мовби вона не була закрита тими хмарами. Ні, Микола Петрович мав рацію. Екран, правда, діяв, але це було ще не те, що я сподівався побачити. Хмарна ковдра на екрані перетворилася на легкий туман, який вкривав планету. Було видно великі темні плями. Одна з них займала майже половину Венери. Мабуть, про неї і думав Микола Петрович, кажучи про океан. Океан на Венері!